Завантажити

атакувати «туристів».
Семенович не помічав нашого подиву. Він, як соліст китайського народного танцю, широко розставив ноги, так вишукано, наче намагався ухопити невидимі нитки повітря. Потім зробив пару плавних, але потужних помахів руками і, зробивши глибокий вдих, на якусь мить завмер, мов статуя. Раптом на видиху-вигуку: «А!», здавалося, вдарив стіну простору перед собою, що знаходилася на відстані простягнутої руки.
Що було потім, я ще не бачив ніде. «Люди в чорному», наче від невидимої вибухової хвилі, відлетіли кудись у несвідоме буття й опинилися на капоті джипу. Семенович зробив ще один глибокий видих, повільніше махнув руками, як лебідь крилами, і знову завмер.
Я так зрозумів, що ритуал завершено, і кіна більше не буде. Довелося підійматися з газону.
Згодом я перепитав Семеновича, що ж то таке було. Виявилося, що ті лебедині танці називаються енергетичним ударом. І що таким ударом у світі володіє декілька людей. Де вони зараз Семенович не відкривіся. Зазначив лише, що двоє знавців такого удару — монахи, що живуть на Тибеті.
А зараз нам випало скористатися люб’язно наданим нам у тимчасове користування туристичним мікроавтобусом («Ну, не джипом же! Так називати не прийнято!»), щоби з гостями провести екскурсію у світ пізнання. Чи у світ дізнання?


* * *

Генерал ще не збирався йти додому, не зважаючи на десяту годину вечора. Полковник, що примчався до його дверей, геть не здивувався. Звик.
Захеканий вигляд і хапливе: «Дозвольте ввійти!», ці три недоречні стройові кроки ще до повідомлення полковника дали зрозуміти генералу, що трапилося щось неординарне. Та й саме повідомлення не витримувало ніякої критики, здавалося, було запозичене з якогось армійського гумористичного серіалу. Ці перші слова: «Відповідно вашого розпорядження доповідаю вам таку інформацію, що видається мені терміновою...» — вмить перетворили генерала на Мюллера із серіалу про Штірліца.
Більше того, після такої доповіді, що, в принципі, базувалася на констатації факту (але якого!): «Три польські контррозвідники в непритомному стані доставлені нашими співробітниками на явочну квартиру...», генералу просто хотілося повторювати за Мюллером: «Професіонали так не помиляються!»
В яку логіку можна було запхнути сюрреалістичне поєднання слов’янина — чи то науковця, чи п’янички — і «тибетського» воїна?
Ніякий комп’ютер НАТО не міг таке передбачити і якось попередити своїх працівників від можливості провалу.
Але трапилось те, що трапилось.
Мізки генерала працювали краще від комп’ютера, дарма, що деякі речі здавалися просто несумісними.
По-перше, як відповідальний адміністратор генерал гранично ясно розумів, що це навіть не надзвичайна пригода, це просто хтозна що — три іноземні громадяни без будь-якого рішення суду, із застосуванням сили затримані його співробітниками. По-друге, як тверезо мисляча людина, він чітко усвідомлював, що такий факт не повинен стати надбанням преси й широкої громадськості. По-третє, затримали таки ми їх, а не вони нас, тож перший хід білими фігурами за нами і треба терміново шукати вихід із цієї смердючої ситуації.


* * *

Але нам, оперативникам, ніколи було чекати директив і циркулярів од керівництва. Нам навіть ніколи було усвідомлювати, що за будь-яких розкладів крайніми виявимося ми. Тож увійшовши в кураж, прикували кайданами наших милих співрозмовників до опалювальних батарей, а вже потім швидко привели до пам’яті примусовим занурюванням голови у відро з водою. Потім, всунувши кляпи до рота, трохи помасажували їм життєво важливі органи. Не буду займатися зайвим перерахуванням.
Отож підійшов момент поговорити про справу.
— Ну, що, хлопці, будемо спілкуватися? — По діловому справився Владька, витираючи піт з лоба після «обробки» туристів.
Начинені кляпами, наші співрозмовники, ясна річ, були не в дусі і не прагли розмов.
Двокімнатна квартира давала нам деякий маневр для професійної «обробки» гостей.
— Ну що, вперто продовжуємо мовчати? — Владька наче не розумів, що відповідати що-небудь тільки за допомогою широко вирячених очей вони просто не в змозі. — Тоді розстрілювати будемо по черзі, — спокійно проговорив Владька.
Психіка очманілих люблінців була явно пригнічена.
Тож не відчувши і натяку на спротив, Владька потягнув одного з «тимчасово затриманих» на кухню, де на свого «клієнта» вже очікував Семенович. Не знаю, навіщо йому це було — скоріше за все, і я це «прочитав» у його ледь помітній посмішці, Семенович жартував, можливо, розважався.
На класичній газовій плиті, біля якої примкнули до батареї «допитуваного», в класичному банному тазу (звідкіля його відкопав Семенович?), щось виблискувало. В киплячій воді, що вже булькала, із-під пари виглядали шприць для очистки від сірки вушних раковин, хірургічний скальпель, кип’ятилися також формочки для кондитерських виробів і кілька гостреньких виделок, що, мабуть, упали з етажерки. Металічний натюрморт, та й годі!
Безумовно, у «гостя» була

читати