Завантажити

іду на роботу в сектор екології комунальних відходів міськвиконкому, що з мене одного і складається.
Можливо, Владька і правий. «Пора б мені якось вгомонитися, посерйознішати. Пропозиції закордонні теж, мабуть, цікаві, але не про мене. Надто домашня я людина. За моїми порадами з моїм бізнесом Люська і сама впорається, не новачок, скільки років поруч. Ось і нащадок зростає, хай практикується, мамі допомагає.
Не скажу, що коли-небудь мріяв стати чекістом. Скоріш за все, течія життя несла мене зовсім в інший бік. Та, мабуть що, прийшов час увійти в своє русло. Все ж таки колись я наполегливо займався науковою діяльністю. А тут знову пропонують займатися дослідницькою роботою, до якої у мене, виявляється, ще й приховані здібності є. Може, це якраз моє. А що коли, працюючи, я і все забуте пригадаю, і настане час моїх чудес.
Я любив фантастику.
Та найбільше мене приваблювало те, що в пропозиції керівництва СБУ, озвученій вустами мого друга Владьки, не було й натяку на роботу з «напівшвидкісним вихором», який мене вже й так достатньо завів. Отож, я наважився. Ну, а вже коли щось обрав, то ні про що інше не думаю. Навіщо зайві випробування моїй психіці, добряче потравмованій підприємництвом.
В житті завжди набереться велика купа втрачених можливостей. Я не люблю за чимось жалкувати. Що зроблено, то все зроблено мною і на мою ж користь. Головне вчасно себе в цьому переконати і зайвим голову не забивати: «Вона в мне не бачок для сміття».
Життя подарує все, що забажаєш, аби тільки підібрати для нього свого золотого ключика чи золоту відмичку.
Настав час зайнятися собою.


* * *

Формальні складнощі «працевлаштування» я подолав досить швидко. Чомусь знадобилося навіть моє призабуте військове звання — старший лейтенант запасу, отримане за класичною схемою: вища освіта, півтора року армії, офіцерські збори після строкової служби із званням лейтенант — на виході. Ще одну «зірочку» додав військкомат, про це я й не здогадувався.
Через місяць я вже гордовито почувався офіцером відділу «М», в котрому, до речі, я був єдиним працівником.
Нудьгувати не довелося. З першого ж дня нової роботи мене віддали під опіку Семеновича і Володимира Івановича — шефа спеціальної лабораторії Служби Безпеки. Виявилося, що треба терміново в’їхати в те, що буде потрібне в моїй подальшій роботі. Для початку на мене чекали університетські курси з анатомії, фізіології, патології, терапії. Можливо, я дещо перегинаю, бо ніяких товстих інститутських підручників, конспектів, заліків і такого іншого не було. Були щирі відверті розмови.
Тільки тепер я починав засвоювати й осягати зарозумілі викладки Наума. Семенович розказав мені багато цікавого. Проте те, що він мені повідав, та і як він це робив, не все можна було розмістити на поличках нашої офіційної науки.
За твердженням Семеновича, наші дослідження в області фізіології носять поки що чисто лабораторний характер. Те, що ми знаємо, здебільшого є знаннями про фізіологію тварини, а не людини. Чи не «з нуля» маємо шукати відповіді на питання: «Що ж таке життя Людини?» І зовсім мало відомо про людський мозок, що дозволяє людині відкривати й осягати світ.
Попереду було якесь провалля роботи, і дідько його знає, що було в тому проваллі. Але ж це і є життя, чи не так?
— Перед нами стоїть дуже неординарне завдання — дослідити можливості мозку людини, її здатності впливати чи то керувати іншими людьми. Для цього ми з тобою повинні зробити те, на що не здатен жоден комп’ютер у світі: поєднати, проаналізувати, синтезувати, здавалося б, такі несумісні поняття, як цифри, уяву і фантазію. — Бомбив мене своїми настановами Семенович. — Ти ось розпитував мене про капіляри. Так ось, довжина капілярів у м’язах дорослої людини досягає ста тисяч кілометрів, а загальна довжина капілярів на поверхні м’язової системи, відкритих і розшарованих, складає шість тисяч триста метрів. Уявляєш, яку махину нам треба вивчити і осягнути, щоб нею керувати?
— Це що ж, ми отут в лабораторії повинні будемо вивчати такі заковики? — з деяким жахом, намагаючись балакати виключно по-діловому, поцікавився я.
О, диво з див! Нарешті у, здавалося, беззубій усмішці мого Кощія Безсмертного, милого «Семеновича», я побачив той прихований зуб. Корінний зуб засвітився мені, як вогник маяка.
Семенович, мабуть, зрозумів, щокопає надто глибоко, і зі мною ще треба добряче повозитися.
— Не треба перебільшувати наші можливості. Але і ми тут дещо спробуємо осягнути, вирішуючи певні практичні завдання. Спробуємо, так би мовити, зробити свій посильний внесок не просто в розвиток науки, а в розуміння мудрості життя, його філософію. В цілому ж все це буде складатися із крихіток знань, отриманих у своїх галузях фізиками, хіміками, біологами, фізіологами, лікарями та іншими вченими людьми.
Я зачаровано дивився на Семеновича. Щось таки було в Семеновичу не від цього світу.
То він буденно й приземлено оперує астрономічними числами з точністю до п’яти знаків після

читати