Завантажити

дійсності в минулому або в майбутньому. Сон — це гра вашої підсвідомості зі свідомістю, що відпочиває. Підсвідомість щось підказує, попереджає, пробує звернути вашу увагу на щось.
— А на що?
— Однозначних відповідей у природі не існує. Тим більше, від сторонніх людей. Спробуйте знайти відповідь у собі самому. Може, підкаже розум, а, може, серце. — Семенович зупинився, над чимось міркуючи. — Я б радив замислитися над тим, чим для вас є хоча б цей останній образ — постать Людини. Чому ви так відчайдушно робили спробу врятувати Людину?
Я зітхнув: «Чергова загадка!»

* * *

— Чешьть! — щирою рідною польською мовою хтось вихлюпнув на мене кілька діжок радості. Я моргнув раз, а згодом ще раз. Чи не «двоє зі скрині» переді мною?
Ти ба! Вони! Бар «Російська чайна», що віднедавна став моїм улюбленим місцем для відпочинку з собою і приятелями, де ми закріплювали прийоми релаксації, доводячи їх часом до довершених провалів у пам’яті, подарував мені несподівану зустріч.
На фоні романтичних музикальних акордів намалювалися двоє молодцюватих красенів із Любліна, що виникли майже нізвідки. Вони так мені всміхалися, випромінювали таку дружбу, наче ми вчора розсталися найщирішими друзями.
— Яка зустріч, яка радість! Де ти пропав? Марек хвилюється! Не дзвониш, не пишеш! Як життя, що поробляєш?
Запитання неслися з двох боків.
— Ти що, друзів своїх забув? Не гарно це!
Невже сьогодні день чудес? Вони раніше не називали мене своїм другом.
Пам’ятається, що навіть мій давній друг Наум після п’ятирічної розлуки був набагато менше стурбований життєвою влаштованістю моєї скромної персони. Здавалося, що мене сплячого підняли, але не розбудили, і я був ошелешений глибиною такої уваги.
Моїх нових польських друзів це не шокувало. Вони чимдуж продовжували радувати мене своїм дуетом:
— А в нас маленька відпустка, і ми сюди — на екскурсію.
Чи то я починав прокидатися, чи ця побрехенька зачепила мої чутливі нерви, і всередині ожила кипляча думка: «Яка екскурсія? Так, наше місто залишило своє місце в історії. Насамперед тим, що тут у свій час Богдан Хмельницький щиро відігрався шаблею на ляхах. Навіть у кращі часи польські туристи не цікавилися нашим містом. В крайньому разі — природою, Дніпром. А ці сюди за якими враженнями?!»
В мене почала народжуватися підозра, що головним об,єктом туристичної уваги є я. Та навчання Семеновича не минуло марно. Я не дав внутрішньому гніву вийти з берегів моєї душі.
За однією із запропонованих Семеновичем методик я подумки сфокусував погляд обох очей в центр свого лоба, зафіксував його на хвилинку, і все. Гнів зняло, як не було. Залишилася дружелюбність і подивування від того, який я чародій.
І начебто, сердечно радіючи приїзду таких любих гостей, я з найщирішою усмішкою (де таку й знайшов?), гостинно, чемно і турботливо поцікавився:
— Ну, що, може, чайку?
— А може, горілочки? — Щирі хлопці з Любліна багатозначно усміхалися, ніби сподівалися повторити свій фокус.
— На жаль, тут нема ні татарського салату, ні горілки, є тільки різні сорти чаю!
І ми замовили чаю із жасмином і стали розмовляти про всяку всячину: про останню гру нашого «Динамо», про повінь у Флориді, про скандали навколо зіркових жінок.
Можливо, вони вважали, що за чайком якось налагоджують дещо розхитану чоловічу довіру.
Я почувався певніше. У цій грі в моєму рукаві був прихований козирний туз. А може, два. Пани цього не знали. Їх чекав сюрприз.
Два тузи ввійшли до чайної, як ми й домовлялися, рівно о сьомій. Та природно, що ні про який польсько-український міст дружби не йшлося.
— Привіт! — я піднявся, наче раптом побачив своїх давніх знайомих. — Дозвольте познайомити: оце — Владислав, а це — Микола Семенович. А це мої польські партнери із фірми «Полград» — усілякі інновації та інвестиції.
Два мої персонажі із мультфільму чомусь миттєво нагадали зовсім інших — кіногероїв із фільму «Люди в чорному».
Можливо, оце миттєве перетворення залишилося для сторонніх очей непоміченим. Але не для мене. Я щось таке й раніше помічав за собою. Просто значення цьому не приділяв. Вправи (від Семеновича) на концентрацію уваги та вміння вирізняти зі своїх вражень значиме не виконувались намарне. Хоча я початківець, проте, Семенович каже, унікальний, бо так миттєво читати ситуацію з виразів облич, в управлінні можу лише я. Підлещує старий. Про себе забув.
А прочитав я з їхньої міміки, що ніякої радості нове знайомство їм не принесло. І те, що вони не дуже розгубилися, певно, мали щось про запас. Передбачливі друзі. Просто це вимагало вносити корективи у свої плани негайно, а на таке вони не сподівалися. Невже билися об заклад?
Але хлопці були грамотними. Певно, у них був свій Семенович.
Протягом одного вдиху-видиху, не втративши блиск своїх фірмових усмішок, мої колеги, мовби для зав’язки розмови поцікавилися:
— А чим ви займаєтеся?
Вітерець саме рахував золотаве листя, а сонце починало думати про поцілунки із дніпровим

читати