Завантажити

стані Саматхі тіло монаха, що прийняв позу лотоса, застигає. Усі життєві процеси вповільнюються в тисячі разів, свідомість відходить, але має змогу повернутися.
«Ну, ти диви, це він точно натякає, щоб я працював, як бджілка, що готується до лютих зимових холодів».
— Можливо, це просто красива легенда?
Жодна зморшка, жоден м’яз не ворухнувся на застиглому обличчі Семеновича. Мабуть, моє запитання було для нього дуже заземлене. «Не обличчя — маска!»
— Для нашого шефа спеціальної лабораторії, поки що, як і для тебе, пізнанням істини є практика. Так ось і він знає про феномен нетлінного Лами Етигелова, що начебто вмер у 1927 році. Феномен полягає в тому, що він і сьогодні виглядає, як живий. Він майже помер, ось тільки смерть його ніхто не зафіксував. Просто він прийняв позу лотоса, почав глибоко роздумувати і перестав подавати ознаки життя.
Я почував себе так, ніби йшов за плугом, що постійно натикався на безкінечне коріння.
— Коли через сімдесят п’ять років після цієї події, я не поспішав би називати це смертю, тіло далай-лами перевезли в Іволгинський дацан (монастир), то за проханням вчених, подібних нашому Володимиру Івановичу, їм надали волосся, підстрижені нігті і шматочки шкіри нетлінного Лами Етигелова.
Я ляснув себе, як слід зсередини, по черепу, щоб заставити мізки крутитися і розуміти, до чого йдеться.
— Так ось, не засинайте, мій друже, спектральний аналіз не виявив у його органічних тканинах нічого такого, щоб відрізняло їх від тканин живого людського організму! Внутрішні органи теж виявилися цілісінькими! Лише кров стала нагадувати желе! Та феноменально те, що вона є. Чого не повинно було бути у людини, що так давно померла. Приголомшує й те, що великий Лама Етигелов, складаючи свій заповіт, знав про те, що на роки його тіло залишиться нетлінним!
Семенович посміхнувся. Іноді він оцінює мої здатності вище, аніж я сам. Тоді починаю думати, чи дійсно я такий розумник, яким здаюся. Більше слів у Семеновича не було. Щось вмить змінилося у виразі його очей — буцімто всередині зачинилися таємні дверцята. Він замовчав і, напевно, вже зайнявся медитацією, бо втупився у простір, мовби вступив у контакт з кимсь невидимим.
Мені навіть здається, що я схожий на курча з відрубаною головою, яке носиться по подвір’ю, не розуміючи: «Що трапилося?!»
Я справді не дуже розуміюся: що й до чого у моїй справі? Я впевнено плентаюся в хвості подій, постійно запізнюючись до розгадок. Та навіть сам собі не можу до кінця зізнатися в цьому.
Можливо, якимсь чином, у якусь медитацію занурився і я? А інакше як назвати цей стан, коли часу не помічаєш за роздумами, а кількох годин вже й нема? Хто його знає, може, в цю мить я спілкувався з Семеновичем засобами телепатії?
Я задивився у вікно...
Червоне, жовте і золотаве листя падало з дерев комусь під ноги. Люблю шурхіт осіннього листя, коли ідеш собі по ньому в невідомість...


* * *

— Що ж ми маємо на цю мить? Мабуть, поляки відпали. Тимчасово. Але питань чомусь не поменшало. Якраз — навпаки. І чи не головне з них: чому і швейцарців, й американців так хвилює проблема «напівшвидкісного вихору»?
Чи тільки дослідження проблеми омолодження стоїть у них на порядку денному?
— Наскільки до цього долучені їхні спеціальні служби? — генерал Крикун, звично походжав кабінетом, ставив собі питання, міркуючи вголос, як слов’янський ідальго в присутності свого вірного зброєносця — полковника Єфімова.
— Можливо, наблизитися до відповіді на ці питання ми зможемо і через Анісімова.
— Яким чином? З цього моменту налягай на подробиці, навіть у межах припущень. — Генерал заклав руки за спину і нахилив голову.
— Можливо, не формули і схеми пригадає, то хоча б деяку змістову позицію своєї праці.
— Здається, це малоймовірно.
— А чому? З цими вченими диваками часто так виходить: розробляв, міркував, вагався, а там — дивись, дійшло до нього, що в нього бомба вийшла.
— Так-так, а ця бомба може вийти з-під контролю і має всі шанси рознести планету на шмаття. Так-так, їхнє усвідомлення того, що ховається за потрійною огорожею інтегралів — річ складна і плутана. Але тут з’являємося ми. Що б вони без нас робили?
— Можливо, настав час задіяти агентурні можливості, насамперед, у пошуках причин цікавості до цієї тематики саме американців? — запитав полковник Єфімов.
Генерал про це думав досить давно. Та вихід на впровадження агентури такого рівня безумовно мав би узгоджуватися і керуватися центром. А туди треба було йти із чимось вагомим. «Що ж, тепер, після візиту поляків, багато чого з’ясувалося. І, насамперед, для мене самого. В подальшому замовчування від центру значимості «справи Анісімова», мабуть-що, неприпустимо!» — так міркував генерал, не забуваючи міряти своїми кроками кабінет. Звичка, що поробиш.
— Полковнику, у вас є якісь конкретні ідеї, пропозиції по введенню в дію нашої агентури?
Генерал хмурився, коли міркував над тим, як краще висловити свою думку.
— Так, я думав над

читати