Завантажити

люблінського контакту Анісімову дзвонив його старий приятель із Швейцарії. Він теж просив його пригадати роботу з «напівшвидкісного вихору».
Генерал неспішно підвівся зі шкіряного крісла і повільно, наче лев по клітці, став походжати по кабінету вздовж столу для нарад.
— Чи був у цьому НВО «перший відділ»? Чи закритою була тема? Чиє було замовлення на розробку? Що вдалося впровадити? Так що давайте, негайте часу, дійте! — чітко скомандував генерал.
Полковник Єфімов виструнчився:
— До відкриття справи приступимо негайно. Але, тут така заморочка. «Напівшвидкісним вихором» Анісімов займався, як я вже казав, на голому ентузіазмі, факультативно. Він працював над кандидатською дисертацією з цієї теми.
— То як ви пропонуєте працювати далі з цим конем Анісімовим? — вже якось не по-статутному, мало не циклюючи паркет стільцем, запитав генерал і сів, пильно дивлячись на полковника, котрий все ще стояв струнко.
— Є думка про те, щоби взяти його на службу до себе. Підприємницькі справи Анісімова йдуть так собі. А тут саме із головного управління циркуляр відповідний надійшов: «Відбирати з числа працівників кандидатів у відділ «М». Ми його обізвали відділом магів. Туди доведеться підбирати людей з відповідними здібностями. Але враховуючи інформацію Семеновича про здібності Анісімова...
— Давайте, дійте, — генерал, перебиваючи логічні міркування шефа контррозвідки, махнув рукою. Здавалося, на сьогодні він уже по горлянку ситий всім цим і без «відділу магів».
* * *

Мало-помалу, я став почуватися об’єктом посиленої уваги. Принаймні, так мені здавалося. А тому черговий дзвінок «із далеких країн» в мене вже не викликав ніякого здивування.
Дзвонив давній інститутський друг — Наум Ковальський, котрий ще п’ять років тому виїхав на постійне місце проживання до Америки, штат Філадельфія.
Можна вже було заводити журнал реєстрації дзвінків колишніх співробітників НВО. Наум отримав дуже пристойну освіту біофізика в Київському університеті. У нас в лабораторії він займався лазерами, котрі для прикладних цілей ми прилаштовували до нашого обладнання на лінійних двигунах і повітряних подушках.
Не знаю, що його підбило намилитися «за бугор»: чи то критичне ставлення до нашої дійсності, чи поріднення душ зі своїми братами за «національною ознакою», чи, може, жадання швидкого збагачення, чесно кажу, не знаю. Та тільки ні крутий вітчизняний диплом, ні список наукових праць — куди б він там не рипався — на заокеанських роботодавців ніякого враження не справили.
А сім’ю годувати треба. І Наум незабаром став щиро вважати, що отримане місце підсобного робітника після двохмісячних митарств у пошуках роботи на якомусь маленькому заводі з окладом у три тисячі доларів на місяць — це вже великий успіх.
Пару раз він мені дзвонив звідтіля. На мої питання про його приїзд у відпустку він спочатку якось віднікувався, а потім проговорився: після першого року праці йому дали чотири дні відпустки, після другого і третього — по сім днів. Очманіти! І оце так вони знущаються над нашим «братом», котрий в радянські часи щороку, виключно в серпні, пробивав собі місячну комфортабельну відпустку для відпочинку на південному березі Криму, а повесні і восени, за рахунок «придбаних» лікарняних листів, ще набирав по тижню повноцінного розслаблення у поїздках до милої тьоті Соні в передмістя Житомиру. Цього разу він високим стилем повідомив мені, що працює вже не у Філадельфії, а «Вгадай-но!», в самому Нью-Йорку. Про роботу — при зустрічі. А зараз: «Ні! Ти не повіриш!», він саме у тьоті Соні і хотів би неодмінно заскочити до нас у місто — провідати мене і Владьку.
— Давай, валяй, заїжджай! Якщо й справді...
— Та точно, їду, їду.
— До речі, як щодо лазні? Не забув про таке?..


* * *

Лазня... Це святе. Не розумію тих збоченців, котрі плутають класичну руську лазню з якоюсь сауною. Вершиною глуму над самою філософією руської лазні вважаю, не завжди озвучену думку, що в лазню можна ходити з жінками.
Дурниці! Бредні! Насамкінець, для цього існує сауна.
А лазня — це інше! Класика! Поезія!
За невідомо коли усталеною традицією, ми ходили до лазні утрьох: я, Владька та наш давній приятель Петрович. Він на рік раніше за нас прийшов на НВО молодим спеціалістом і на той час, як на нас завели новесенькі трудові книжки, вже був головою ради молодих спеціалістів НВО.
Одні люблять лазню за шипуче перетворення води, що ми плескаємо з ківшика на незворушне каміння, у гарячу лоскітливу пару. За неймовірні композиції пахощів із духмяних трав, настоїв. Агов! Лірики, де ж ви? Ось де цілина вашим перам!
Інші ж люблять лазню за вроджену потребу нашмагатися дубовим чи березовим віником, перевіряючи власну витривалість, до повної знемоги. Ось де перевірка терпіння, непереможності і всього іншого, чого в реальному житті не вистачає. А що поробиш — з високими духовними якостями зараз великий дефіцит. Та і зайву дурість вибити не завадить, в чому тільки сам собі і можеш зізнатися.

читати