Завантажити

як зазвичай молодим спеціалістам, і малосімейні квартири виділили, і на зібраннях згадували схвально.
Чудовий був час. Був, та весь вийшов.
Я пішов із НВО на початку дев’яностих років з глибокою шпилькою образи в душі і серці.
Уявіть, як це було побачити, що розроблена власне мною модель аеростатичної опори і передана вище, для «впровадження» у виробництво, незабаром була виявлена мною ж, як офіційно зареєстрований винахід нашого заступника директора з наукової роботи, а через рік і того гірше: цю хріновину запатентували наші, так звані, партнери по радянсько-швейцарському спільному підприємству, що очолював той же заступник директора з науки.
Що цікаво, патент оформили навіть не на спільне підприємство, а на якогось швейцарського партнера.
Образливо було і за себе, і за державу!
Що поробиш, наш заступник сповідував єдину святу заповідь з власного переконання: «Влада — єдине право...» Гадаю, що й цю думку він десь поцупив.
Взагалі-то, кожен шукає краще місце під сонцем. Ось тільки що таке — краще? Невже лише те, де можна вкрасти із найбільшим зиском на власну користь?
А мені ж цей заступник з науки свого часу авторитетно, з потрібними наголосами, казав: «Готуйся! Гадаю, що тобі під силу замахнутися на кандидатську дисертацію!»
Я досі ту тему пам’ятаю: «Розробка системи автоматичного управління вібраціями типу «напівшвидкісного вихору» в аеродинамічних опорах».
Згадую це тепер у супроводі багатої ненормативної лексики. Дякувати мові, вона в нас дуже багата.
Дисертація була майже готова. Купа закарлючок, що нарекли потрійними інтегралами, всілякі практичні наробки та доповнення.
Але я образився. Усе попалив до біса! Попав на крутий настрій, типу: «Гірше, ніж оса в бороді».
Почувався кепсько: так, ніби занурили мене в ополонку, а витягнути забули. Хочеш, замерзай! Навіщо мені були такі винаходи, коли навіть у співавтори винахідника не беруть?
Я твердо вирішив: викинути з голови, викреслити з пам’яті все про ту працю — до останньої крихти, до дрібнички. Нащо спотикатися згодом на тих же помилках? Неможливо двічі цупити мед з одного дупла! Досить! Плювати! Значить, прийшов час робити інші помилки!

* * *

Наступний етап життя, щоправда, теж виявився не медом — я почав кататися у Польщу: туди везу наші вітчизняні рибальські гачки та інструмент, а звідтіля — модне шмаття.
Загалом, що сказати: нелегка доля в комерсанта-човника. Небезпеки повсюди. Що круть-верть, що навпаки.
Але якось, не знаю і як, таланило років з п’ять, доки не зібрав грошенят і за підтримки панів-поляків створив щось на зразок спільного підприємства — СП з виробництва всіляких там штуковин із кераміки для дачних, присадибних та інших ділянок. Фактично, почав себе відчувати підприємцем середньої руки.
Поляки допомагали технологіями, консультаціями, так що ми були в тісному зв’язку.
Все начебто в моєму житті йшлося на краще, та ось пару місяців тому, коли я приїхав у Люблін до свого постійного партнера Марека, той якось, всупереч нашім сталим стосункам, зустрів мене не дуже тепло і щиро. Став жалітися на знемогу. Можливо, це було й так. А може, й не так.
— Вибач, але тут «панове», тобою цікавляться, — якось натужно видихнув із себе Марек і тицьнув мені візитну картку якоїсь фірми «Полград». — Я тебе прошу, зустрінься з ними.
Що його робити? Ніколи не знаєш, що може в майбутті згодитися.
Подзвонив. Зустрілися.
Двоє милих усміхнених молодих хлопців. «Жили у бабусі два веселі гусі». Або як двоє молодців з радянського мультику. Вистрибують із скрині і горлають: «Два молодца із ларца!».
Щоправда, в очах їх було щось таке, що ясно читалося: «Краще таких гусей не чіпати».
Вони запросили мене на обід до ресторану. Обід, так обід.
Узяли їхню горілку — «зубрівку». Із закуски мені запам’ятався салат по-татарськи: сире м’ясо із сирим яйцем, проте на смак було пристойно. Порозмовляли начебто про все: про політику, бізнес, стосунки між країнами, навіть про жінок не забули. Мої запевнення, що наші — набагато шикарніші, ніякого спротиву не викликали. Навіть, нецікаво.
А насамкінець, вони так з довірою повідомили, що активно займаються інноваціями, і їх дуже цікавить проблема «напівшвидкісного вихору».
Я мало не вдавився сирим м’ясом.
— Ви що, ідею купувати зібралися? — гмикнув я.
— Так, так, ідею. То, принципово. Ось ви скажіть, будь ласка, за яких практичних параметрів усуваються перешкоди типу «напівшвидкісного вихору»?
Так-так, це вже було цікаво. «Чотири ока із таємної скрині» мені здалися абсолютно тверезими. Та й були вони вовчими.
Я теж протверезів. «Зубрівка» пропала марно.
«От, сволота!» — на думці майнула твереза патріотична емоція. В Радянському Союзі ніхто, крім нашого НВО, цією темою не займався, а з цього напрямку в НВО працював... Так! Я, здається, протверезів аж занадто. Не знаю, що там і яким чином відбилося на моєму обличчі, та до мене враз дійшло, що у нас цим займався я. І то лише в рамках роботи над

читати