Завантажити

знаходять чудові засоби повернення в нормальне життєве русло: виматюкатися, напитися, заїхати комусь у вухо, невідомо за що і так далі. В мене не виникло ніяких сумнівів, кому рихтувати його веселе обличчя. Звичайно, Владьці, кому ж іще!
Але, після мого виходу від Семеновича, цей «аспид» не зустрів мене біля дверей кабінету, а з «контори» мене проводжав якийсь рішучий мовчазний «прапор» із щелепою Шварценегера.
Не відійшовши й десяти метрів від управління, я ввімкнув «мобілку». Відімкнути її при вході в приміщення служби безпеки рекомендував навіть не «прапор», а його величність — «оголошення», роздруковане шістнадцятим шрифтом на стандартнім листі формату А4: «При перебуванні в приміщенні переконливе прохання вимкнути мобільні телефони».
«Не дурень. І сам знаю. В цьому приміщенні двічі повторювати не доводиться». Але й після ввімкнення телефону мені так і не вдалося вилити Владьці свій бурхливий гнів по «мобілці».
Ти бач: «Нема зв’язку з вашим абонентом. Спробуйте передзвонити...»
— На якого дідька, «спробуйте»! Та пішов ти!.. — нічого кращого, крім виматюкати цей тупий автовідповідач, я не знайшов.
Ні. Запас моїх слів не вичах. І зайшовся я в кашлі через пару хвилин не від того, що скінчилися мої запаси нашого слов’янського красномовства. Ні, копалини нашої мови невичерпні. Ніякі ЦРУ і всі служби з їхніми «спецами» по Східній Європі на всі сто відсотків нас не зрозуміють, а отже й не переможуть. А чому? Бо всі наші кручені й перекручені вислови у хвилини великих душевних зворушень чи надломів їхні дармоїди-тлумачі перекладають, так, як банальна мисливська рушниця наслідувала б автомат Калашникова, котрий заїло у режимі «автоматна черга». Тож і видають: «fuck you», «fuck you»...
А зайшовся я в кашлі від пристрасті до паління. Лікарі визнали в мене, чекайте, зараз вимудрую: обструктивні і деструктивні порушення в життєвій місткості легенів. «Як я видав, і не збився!» Прописали мені кошик пігулок, радили замислитися про стан здоров’я, дружина — «закодуватися».
— Ага! Кинувся! Враз! Оце вмить кину палити, а хто ж замість мене на перекури ходити буде?! Розумники вишукалися!
Я смачно затягнувся цигаркою і став довго, на видиху, випускати димок. Ще й ще... Ось! Допомогло! Перевірено часом!
Владька вже перестав здаватися такою сволотою. Тут я, здається, передав куті меду. І дійсно, що це я через якогось там беззубого пустельника чи лісовика так наїхав на кращого друга?
«От, телепень! З ким іще за кухонним столом, чи під пиво, чи під оковиту, можна душу відкрити і полаяти всіх, кого слід? Так, так, час каятися, переборщив».
В заспокійливі думки ввірвалася мелодія мобільного телефону із серіалу «Бригада». На зеленому екрані, кольору нічної неонової трави, вималювалось не дуже пристойне слово «сука».
Це вже стало звичкою — щоранку, спускаючись у кабіні ліфта зі свого дванадцятого поверху, міняти «позивні» телефону дружини. Частіше це буває «кохана», «лапочка», іноді досить банально й тупо: «дружина». Проте, буває і так, як оце зараз. І навіть, зовсім не зрідка.
А якби оце сьогодні, як любляча дружина, розуміючи те, що чоловік саме у непростому стані банального похмілля після душевної вечірньої розмови з рідним кумом, сказати щось ніжно-ласкаве, наприклад: «Ну, любий, як почуваєшся? Як голова? Може, тобі пива холодненького?»
Ба ні, я про таке і помріяти не встиг, як уже почув спросоння дещо неввічливе на свою адресу: «Отакої! Значить, знову дехто зрання не в тональності. Бачу, поки я не почну язиком вилизувати воду біля унітазу, ти не помітиш, що він протікає. Чекай, чекай, любий, скоро вже розсмокчеться скло тієї банки, що я третій рік підставляю під клятого унітаза!», — якось дивно смакуючи своїми здібностями в розподілі слів на склади, чи то глузуючи з мене, солодко вимовила дружина. При цьому сірі очі, що нагадували тієї миті ковану сталь — тверду й холодну, як після гартування — стежили за моєю реакцією.
Врешті-решт, вона вирішила добити мене, і голос її задихав морозним січнем:
— Ну, що ти стоїш, як стовп дерев’яний?
Я остовпів. Думки розлетілися на всі боки, наче в голові була зграя божевільних метеликів. Люська побачила мою розгубленість і радісно всміхнулася, наче кішка, що врешті побачила жили на горлянці жертви.
Ох, і не люблю я такі посмішки. Тому й думки зароїлися в голові, як подратовані бджоли.
Голова в мене, зазвичай, працює за кількох, та іноді, буває, спочатку брякаю дещо спересердя, а вже згодом починаю обмізковувати те, що видав. Мабуть, саме тому вважаю себе неперевершеним майстром експромту.
— Між іншим, люба, ти хоч знаєш, що дерев’яний пишеться через апостроф?
Я й сам не знаю, до чого мені спало на думку хизуватися знанням апострофу. Люська це теж не зрозуміла, і тому вклякла з широко витріщеними очима. В її зіницях заблимав вогонь пізнання: «І до чого це? Навіщо він таке видав?»
Я ж зранку думати практично не міг і прорік перше, що прийшло на думку. Хоча з граматики в мене завжди була «трійка», але

читати