Завантажити

Вчителю, тобто і Чорні сили, що на найвищому рівні свідомості можуть побачити вісь Світу?
— Так, можуть. Але до самої осі воїни-захисники нікого не допускають. Втім, боротьба існує.
— І що тоді?
— Тоді й утворюються швидкісні і напівшвидкісні вихори у русі осі світу. А як наслідок, на планеті відбувається порушення звичного руху подій.


* * *

Приблизно в той же час, як на Тибеті з’явився монах Шао-Ніль, у Китаї з’явився його візаві — монах Шао-Кунг, якого батьки свого часу іменували Ісаком, а спецслужби — Магом. На той час він був уже потрійним агентом: Японії, США та Німеччини.
В 1928 році, коли він прибув до США на виклик своїх патронів із ФБР, Ісак познайомився з німцем Хаусхофером, що саме відвідав Америку. Звичайно, ця зустріч була не випадкова: вищі сили з Аірті керували цим рухом. Хаусхофер і Маг одразу сподобалися одне одному.
Особливо професору стало до вподоби те, що Ісак сповістив йому про спільність націонал-соціалістичної доктрини, (яка тільки-но самоутверджувалась у Німеччині) з офіційною ідеологією держави доісторичних часів, що була на території сучасного Китаю. Це, та багато інших окультних «одкровень», наприклад — огрегор-свастику, Хаусхофер поспішив переказати саме тому — хто перебував у полі уваги Мага.
Професор попрямував до свого улюбленого учня, що саме в цей час народжував у мюнхенській вязниці свій рукопис «Mein Kampf» — Адольфа Гітлера.
Саме Карл Хаусхофер, звичайно ж, умисно керований адептом Чорного Братства — спецагентом Магом, не тільки призвичаїв Гітлера до містичних таємниць, але й відкрив із часом для нацистів двері, розташованих у глибоких ущелинах Гімалаїв, монастирів стародавньої релігії Бон-бо, що в перекладі означає «Чорний шлях».
Багато в чому під впливом Хаусхофера у практиці чорного ордену СС були застосовані ритуали тібетського окультизму, пов’язані, насамперед, із технікою психофізичних тренувань за системою тибетської йоги.
В той же час, Маг на Тибеті підбирав «монастирську рать», яка у свій час таємно була доставлена до Німеччини в розпорядження Гімлера і склала один із спеціальних загонів окультного центру СС — «Ананарбе».

«НАПІВШВИДКІСНИЙ
ВИХОР»

«У мерехтінні маятників мідних,
коли гуділа басова струна,
над мурашинням циферок термітних
він був — як тінь старого чаклуна.»

Ліна Костенко
(«Старий годинникар»)

Частина 4


* * *

На вигляд Семеновичу було десь під сто. Проте, будь я певним того, що люди можуть жити й до трьохсот, то дав би йому і всі триста. «Їй-Богу!»
Такий собі любесенький Кощій Безсмертний.
Владька, вимальовуючи мені уявний портрет того, з ким мені доведеться зустрітися, з належною йому легкістю стилю повідомляв: «Це вже на рівні легенди: кажуть, що Семенович ще за Дзержинського брав участь у тибетській експедиції ДКПУ в пошуках якихось-там таємниць далай-лами... Скоро побачиш цю нашу живу ікону... Жарти гумору», — весело підбив свої підсумки Владька. Веселощів йому ніколи не бракувало.
Та якраз саме зараз мені було не до жартів. Якщо чесно, зараз мені взагалі було ніяк.
Семенович люб’язно всадовив мене у досить давнє м’яке пляжне крісло, зазвичай, призначене для прийняття сонячних ванн. Але ні теплого сонячного проміння, ні загрозливого жорсткого світла софітів не спостерігалося.
Не було вже й мене, того, хто ще пару хвилин тому уважно слухав скрадливий голос Семеновича:
«Всаджуйтеся зручніше. Зараз ви помандруєте на зустріч із собою. Розслабте м’язи. Викиньте зайві думки. Намагайтеся ні про що не думати. Це — приємно. Уважно слухайте все те, що я вам буду говорити. У вас з’явиться бажання спати. Поспіть. Відпочиньте.
Ваші повіки обважніли і поступово опускаються. По всьому тілу розливається відчуття приємної теплоти…»
Я справді відчув якесь тепло.
— Ви відчуваєте, як все більше розслабляються м’язи рук і ніг, як тепло огортає тіло. Як приємно спати. Вам хочеться спати.
«Коли тобі тепло, чому б і не поспати?»
— Зараз я почну рахувати і, доки буду неквапом вести відлік, наближаючись до десяти, бажання спати буде посилюватись все більше і більше. Коли я назву цифру десять — ви заснете.
Не знаю, яким я видавався збоку, як не уявляю, який вигляд має моє власне «я». «Тіло» наче було все на своєму місці, прикриті повіки навіть не здригнулися. А якщо казати про свідомість, то вона на якийсь час поступилася місцем чомусь несвідомому й повернулося до мене лише тоді, коли миротворний Кощій виголосив цифру три.
Не було відчуття розладу чи якогось дискомфорту, як, до речі, не було й бажання допитатися у Семеновича: «А де ж я був?»
— А ви, виявляється, наша людина, — обличчя Семеновича розплилося в беззубій усмішці, що нагадувала млинця «на масляну».
«Що значить, ваш?! Ну, дякую, друже, допоміг!»
Із стану «ніде», за допомогою усмішки, що відкрила погляду коріння трьохсотрічних гланд, я перейшов у стан агресивного настрою. Як водиться, доведені до такого стану справжні чоловіки,

читати