Завантажити

Симон кинув на Яшу вбивчий злий погляд — той відповів вбивчою усмішкою. Обмін поглядами-пострілами ні до чого не призвів. Постріли виявились холостими, ніхто не постраждав.
— Після одночасності цих двох подій Європа запідозрила Україну в зраді домовленостей і дуже надовго відвернулася від вас, тож ненька тепер де-факто стала частиною більшовицької Росії. Якщо бажаєте — жлуктіть і надалі горілку та заїдайте салом, але вас нема як держави. Ви не осібники, ви — складова частина. Симоне, невже не зрозуміло? Чи бачити не хочеш?
Симону здавалося: забиває памороки Яша. Надто дошкуляв реальний стан речей. «От, стерво! І я буду отаке терпіти?!» Цей нахаба-Юда, сидячи на ослінчику, таки довів його.
— Падлюко! — Петлюра миттєвим ударом давно напруженого кулака таки випростав свою вбивчу енергію і вцілив у щелепу цього перевертня. Ще, ще, ще раз! — Вовкулака! Гнида!
— Щоб круки виклювали тобі твого язика! Гадюка язиката! Ненавиджу! Уб’ю тварюку! Щоб твої ноги, як трухляві колоди, щоб тобі, падло... Щоб тобі, щоб...!
Збіглися ординарці й охоронці. Хлопці заклякли — таким вони свого отамана ще не бачили. Це була якась розлютована лють.
На підлозі, скрученим від ударів отаманових чобіт, хрипів «гість» і вихаркував на долівку нещодавно затишної оселі разом із кров’ю свої пожовклі зуби.
Отаман не спинявся.
— Кнур недорізаний! Наймит московський!
— Мабуть, кінчить контру! — шепнув ординарець охоронцю, намагаючись нечутно зникнути з помешкання.
— Ти бач, як вправно лупцює! — захоплено прошепотів охоронець, не відстаючи від ординарця. — Не будемо заважати. То справи отамана.
Отаман божеволів: лупив, щось вигукував. Вигуки його були чорною зимою чорною ніччю.
Словниковий запас і запас його сил врешті-решт стали покидати його. Вдаривши ще раз для годиться, Симон притримався за краєчок столу і знеможено сповз на ослінчик, на якому ще кілька хвилин тому так гидотно паплюжила його неньку оця скривавлена наволоч, ця здихаюча більшовицько-юдина контра.
Петлюра обхопив голову зчесаними від ударів пальцями і затремтів у нестримних судомах відчаю: «От, сволота! Юдина сука! Довела таки! Не втримався!»
Яків лежав, як неживий, навіть не стогнав.
«Як я втомився! Як мураха, що зрубав дерево!»
Тиша повисла, як павутиння для комах гніву і люті.
Невідомо скільки хвилин тривала ця тиша, аж раптом Симону здалося, що хтось його кличе. Та хто?
У кімнаті крім нього і цього скривавленого одоробала нікого не було! І бути не могло! Отаман відняв руки від схиленої голови й озирнувся довкола важким здивованим поглядом. Мовчазна моторошність стала переростати в переляк. Верзлося казна що. Дві чорні проталини замість очей пекли йому душу:
— Що, бідолахо? Образити мене безкарно хотів? «Юдиною контрою» назвав? Ну, що ж! Ти сам обрав собі шлях: у юдиній крові ти і захлинешся!..
З тої миті зірка Симона покотилася під укіс.
Мине менше трьох місяців, як відбудеться страшний «Проскурівський погром»: у «бісівській різанині», вчиненій петлюрівцями, захлинеться у крові більше ніж півтори тисячі людей. Вбивці не щадили ні старих, ні немовлят.
Знайшовся таки у місті праведник, який став на захист бідолашних. Священик Климентій Качурівський, батько двох малолітніх дітей, на початку погрому в льоху свого будинку заховав чимало єврейської дітлашні. Та головне випробування чекало на нього попереду. Безпорадні, налякані погромом, люди із різних куточків міста у розпачі прямували до єдиного місця порятунку — до церкви. Отець Климентій відчинив браму собору для всіх знедолених. Та коли, переслідуючи своїх жертв, до собору наблизилися вбивці — Климентій Качурівський наказав євреям зачинитися зсередини, а сам рушив назустріч нелюдам.
— Відчиняй церкву, панотче! Не дратуй нас! Тебе не чіпатимемо! Нам тільки тих юд дістатися! — Лунали розлютовані голоси.
— Люди, отямтеся, не гнівіть Бога нашого! Ідіть собі від святої його обителі! Не беріть гріха на душу! — Вмовляв отець Климентій розлючений натовп, а про себе, чи не востаннє, подумав: «Прости їх, Господи, бо не відають що творять!»
Та тут видерся вперед якийсь беззубий матросик у розхристаному бушлаті:
— Братішкі, да ето же контра пєрєодєтая! На, сволочь, получай! — І нападник щосили встромив червоноармійського багнета у груди отця Климентія під самісінький хрест.
І сталося диво: саме це побачене примусило всіх спочатку заціпеніти, а за мить схвильована юрба, потупцювавши, наче налякана присутністю невидимого, але сильнішого за них звіра, повернула від церкви й розбіглася.
Матросик обвів диким вовчим поглядом зневаги своїх «братішек». І цей погляд дуже нагадував погляд Якова Кумкіна.
Сам отаман Симон Петлюра засудить це безглузде дике «проскурівське варварство», та пройде вже не так багато часу і в 1926 році, в Парижі, на судовому процесі над агентом-чекістом Шварцбартом — вбивцею самого Симона Петлюри, фактично буде визнано, що після Проскурівського погрому УНР залишилася без спільників, і це було початком

читати