Завантажити

Япончик одразу запримітив кмітливість юного друга, але в буремному листопаді 1917 року йому було не до нього. Як казали в Одесі: «У вас своє весілля, а в нас — і тут непогано!» Доки більшовики робили свою безкровну революцію з холостими залпами у Петрограді, Мішка Япончик оголосив в окремому районі Одеси — Молдаванці — не більше і не менше — про створення «Молдаванської республіки».
При цьому, тримаючи свій «ніс по вітру», закликав бандитів Одеси не грабувати робочих, а «перенести свою діяльність у центральні та буржуазні квартали».
Природній нюх Мішу майже ніколи не підводив. Дуже швидко він зрозумів, що «Молдаванська республіка» це дуже добре і романтично, але владу треба поважати, і, врешті-решт, виступив фундатором першого Одеського добровільного військового «залізного загону», що став ядром третьої радянської української армії.
Чи не на рівні інтуїції, Яків Кумкін, бажаючи досягти рівня не нижче генерала, розумів, що розпочинати потрібно від солдата. І в січні 1918 року від іде рядовим до рідного «залізного загону».
Та, мабуть що, дуже весло грала музика на Молдаванці, і Яша Кумкін вже через два місяці стає помічником начштабу армії, а ще за місяць його «за особливі бойові заслуги» призначають комісаром революційної воєнної ради армії.
Як то вже водиться, для реалізації «накопичених знань» потрібна й відповідна посада, і Яша Кумкін не знехтував своїми можливостями. На посаді комісара він «талановито» бере... банк у Слов’янську і, як Попандопуло з відомого фільму «Весілля в Малинівці», ділить усе по-чесному: трохи-трохи, і ще трохи — собі, а решту — все-таки рідній касі есерів.
Можливо, дякуючи цьому, у червні 1918 року по «есерівській квоті» був направлений на службу до ВЧК. Не минуло й місяця, як Яків Кумкін зробив свій історичний постріл.
Він увійшов в історію як перший і останній есер-терорист з мандатом ВЧК: шостого липня він вбив посла Німеччини у Росії. Від цього він ніколи не відхрещувався: «Чого цуратися свого героїзму?!», навіть навпаки, ця подія стала його погордливою візиткою.
Підходячи знайомитися, у колах посадовців та інтелігенції, він, наближаючись до своєї чергової симпатичної майбутньої пасії, відрекомендовувався:
— Я — Яків Кумкін. Так, так, саме той. Це я вбив посла... — І одразу вмикав у все сяєво свою заворожливу чарівну усмішку, нахиляючись до ручки дами, щоб відзначити її своїм цілунком.
Держава повинна була зімітувати своє негативне ставлення до чекіста-терориста: оголосити у розшук, призначити винагороду та... готувати йому нове призначення та розробляти нове завдання...
Та це сталося трохи згодом.
А зараз, коли холодний вітер здіймав сніг та пригорщами кидав його в перехожих, Якову Кумкіну несамовито хотілося лише одного: чи, нарешті, сховатися від лютої заметілі і, при нагоді, «обрубати хвоста», чи спочатку «обрубати хвоста», а вже потім зігрітися.
Та вийшло по третьому. Як завжди.
Якась невидима рука вела його своїм шляхом.

* * *

У прокуреному залі лекторію Балтійського флоту було димно, грязько та тісно, мов у бляшанці, набитій кількою. Яків за допомогою молодих нахабних ліктів та вживання відбірних вишуканих одеських матюків, замість слова «Вибачте!», таки виборов для себе право на «вільне сидяче місце».
Спочатку в нього виникло нестримне банальне бажання «закуняти» — віддатися на волю сну і тепла, але, можливо, саме дякуючи такому стану та голосу лектора, що дзюркотів наче гірський струмок, нечутний для суєтних та співучий для тих, хто вміє слухати Природу, Якову почало здаватися, що лектор саме для нього розповідає щось потаємне.
Зал притих. Тільки подекуди чулося шелестіння матроських бушлатів та сопіння здивованої матросні.
В аудиторії встановилася якась фантасмагорична ідилія.
— У глибині Азії, на кордоні Афганістану, Тибету та Індії... серед восьми сніжних вершин, схожих на перевернуті пелюстки квітучого лотосу... є таємнича країна...
Яків наче марив: «Невже це голос лектора, а не продовження уроків Шолом-Алейхема?»
Та матроське: «Дай-о-о-ш!» повернуло його до реалії. Навкруги братва була бурхливо-заворожена. Вона була ладна пробиватися разом з лектором боями на Тибет — до землі чародіїв — до Шамбали.
«Дай-о-о-ш!» зв’язок з її великими вождями...
«Дай-о-о-ш!» їх секретні вміння товаришу Леніну на благо революції.
Не відкладаючи справу і революційний порив на «Потім!», прямо у залі обрали комісію, яка повинна була скласти листи до різноманітних інстанцій із проханням виконати при підтримці кронштадтських матросів надзвичайну місію — захопити Тибет.
Балачки закінчилися.
Через годину листи були зачитані вголос. Що й казати, вони були одностайно схвалені присутніми у лекторії, що мало надзвичайне значення, як для трудового народу Радянської Росії, так і для перемоги революції у всьому світі.
Прийнявши рішення по суті, матроси розійшлися по кораблях.
Яків залишати лекторій не поспішав.
Кумкіну хотілося ближче познайомитися з лектором. Нарешті

читати