Завантажити

він дочекався, коли лектор отримав заслужену пайку за роботу, Яків підійшов до нього і представився:
— Журналіст нового видання: «Вогні революційної Неви» — Михайло Забудкін. Дякую, товаришу лекторе, за дуже змістовну пізнавальну лекцію. Чи я можу записати Ваші дані для читачів?
— Буренков Олександр Васильович, — якось незвично сухо, без усмішки, і, можливо, без цікавості до співрозмовника, відповів лектор.
Вони розійшлися навіть не сказавши для проформи ритуальне: «До побачення!» Яків подумав: «Навіщо? Все одно зустрінемося!»

* * *

Отак зустрівшись, начебто випадково, у флотськім лекторії, вчений Буренков та есер Яків Кумкін попрямували невидимими людському оку шляхами-паралелями земної кулі у діаметрально протилежних напрямках: шляхами творіння добра і зла.
Втім, визначення суті Якова Кумкіна, зазначене вище, повинно бути значно глибше й об’ємніше. Ще при житті сучасники називали його янголом пекла або Юдою у плоті.
Там, де він з’являвся, неначе прориваючи греблю людської благодаті, кидаючи виклик красі людяності й життєдайності, нізвідки вривалися у світ струмені людської крові і, так виходило, гинули люди.
Після вбивства німецького посла у Пітері, серед своїх есерів, Кумкін став справжнім героєм. Переховуючи його, та врешті-решт й загинути за нього, вважалося в цьому колі справою честі.
Більшовики, які, начебто, шукали чекіста-перевертня, отримали чудову нагоду розправитися одним махом з недавніми спільниками — лівими есерами. Їх менш цікавив арешт Кумкіна.
Москва перетворилася у криваве місиво громадянської війни: прямим наведенням п’ятнадцяти гарматних батарей більшовики розстріляли житловий масив, у якому оборонялися ліві есери, перетворивши його у суміш високоякісної дореволюційної цегли, уламків помешкань і тіл загиблих захисників. Більше трьохсот лівих есерів було вбито, та вдвічі більше було заарештовано.
На тих, хто залишився живим, через рік чекала вбивча новина: той, кого вони вважали своїм месією, виявився зрадником.
У травні 1919 року, слушно вирішивши, що справу зроблено, президія ВЦВК амністує звинуваченого у вбивстві німецького посла Якова Кумкіна.
Тільки після цього ліві есери зрозуміли з ким мали справу. І тоді вони винесли цьому Юді смертний вирок.
Та звідки їм, високоосвіченим (у межах традиційної ортодоксальної науки) інтелігентам, було знати, що смертний вирок буде так нелегко виконати.
З берегів Неви, восени 1918 року, Яків повертається до столиці неньки України.
Та йому не минулося. Есери, після дізнання про його зраду, почали на нього полювання.
Перша спроба виявилася невдалою. Вісім куль, випущені в колишнього соратника, оминули Якова. Через тиждень у кав’ярні на Хрещатику двоє невідомих невідпорно стріляють у Кумкіна впритул. На додаток, у палату лікарні, куди Якова доставили у тяжкому стані, кидають бомбу. Вибух повинен був поставити ефектну крапку.
Не поставив. На одужання Кумкіну знадобилося на диво мало часу.
Ні, Яків не тікав від залізної руки Надзвичайного Комітету більшовиків поближче до батьківської оселі. Він уже відчував, що йому взагалі не треба будь-кого боятися. Навпаки: усі мусили жахатися його.
Дивно, але факт, неначе зачакловані спілкувалися і прагнули спілкування із ним видатні люди свого часу: Сергій Єсенін, Анатолій Луначарський, Володимир Маяковський, Лев Троцький, сам «залізний» Фелікс та багато інших.
Якась потужна незрима сила цього разу вела його в Україну своїм шляхом — шляхом жадоби, володіння золотом, владою та насичення людською кров’ю, йшов по життю, граючись у небезпечні ігрища із ризиком, колишній хлопчик Яша.

* * *

Цього разу контррозвідка УНР спрацювала на всі сто. За оперативними даними, що отримав контррозвідник республіки Петро Філонченко від одного із братів близнюків — ординарців гетьмана Скоропадського, відомий чекіст Кумкін має завдання організувати і провести терористичні дії в Україні і, зокрема, ліквідувати гетьмана Скоропадського.
Слід Кумкіна вимальовувався, зазвичай, там, де спалахували бунти та різні заворушення. Місяць тому це було на Київщині, а тиждень тому стрілянина зчинилася на Полтавщині.
Досвіду у колишнього есера-терориста в агентурних розробках не було майже ніякого, та природний хист і здібності метикуватого українського селянина з Волині помножені на відчайдушні пориви його нахабної душі, допомагали йому мобілізувати собі в поміч якісь невідомі, але дієві сили.
А ще була у Яші одна нестримна шалена пристрасть — жінки. Всі термінові плани можна було раптом відкласти, якщо тільки під приціл його палкого погляду потрапляла чергова «мрія мрій».
Влітку вісімнадцятого року така чергова шикарна «мрія» матеріалізувалася в особі чорнобрової та пишногрудої Лізи Сорокіної.
Доволі швидко після перших любовних пригод у ліжку він спрямував Лізу на шлях політики і вона, несподівано для себе, стала есеркою.
А що тут вдієш? Жінки, прагнуть допомагати своїм коханим.
Та якщо коханці зраджують своїм

читати