Завантажити

охопив унітаз, наче обняв його, часом приходячи в себе, все прагнув збагнути: «Як таке могло трапитися після двох стаканів прекрасного сухого вина? Доведеться вибачатися перед Лідочкою. Ох!» І Макс знову вхопився за рятівний круг.
Коли, трохи згодом, він спробував змити страшну блідість із обличчя погляд його впіймав своє зображення в дзеркалі. Очі його були такі ж мутні і сірі, як болотний туман увечері.

Коли Макс з’явився на своїх ще нетвердих ногах, в яких наче вата поселилася, він з другої спроби якось невпевнено видавив із себе скрушне: «Пробач!», стиснув в кулаці комірець своєї сорочки, що валялася на стільці і шокований своїм фіаско, пішов із апартаментів Лідочки.

Лідочка була приголомшена.
Секунди, що бігли, вимірювалися голосними ударами серця. Спочатку її гортань і душу переповнювали ридання, згодом вона кинулася в постіль, намагаючись удушитися в прохолодних обіймах подушки, що стисла щосили.
— Чому, за що? — змішуючи схлипи із риданнями, в цілковитій безтямі, перепитувала пустоту Лідочка.

Маленький чорний котик, не звертаючи ні на що уваги, затишно розташувався в кріслі, що стояло в холі напроти апартаментів Лідочки.
Він міг би по своєму, по кошачому, пронявчати філософську відповідь на таке безпорадне питання: «Чому?», — та в цьому романі йому заговорити не судилося.

Ридання і судоми не дозволили Лідочці словами висловити свої почуття і думки, що зараз шматували її душевний спокій. Як же їй не хотілося, щоб невезіння, котре переслідувало і сплюндрувало її «Вчора», так зіпсувало їй вечір «Сьогодні», не дай, Боже, понівечило її «Завтра».

А як же все красиво починалося! На танцювальному вечорі в медичному училищі вона познайомилися з ним — Сашком Терьохіним — тоді ще курсантом школи міліції. До нього у неї нікого не було. Опісля — теж...
Через рік вони одружилися, та до дітей, за вісім років спільного життя, так якось і не дійшло: то навчання, то службові відрядження, то побутова неналагодженість — блукання, як скитників, по гуртожитках, все це аж ніяк не сприяло продовженню роду.
За два роки до її страшного Невезіння, що зруйнувало їй все життя, Сашко, який став капітаном Терьохіним, чомусь, вже практично не одягаючи службової форми, все частіше став виїжджати у задовгі службові відрядження.
Як вона не розпитувала його, всієї правди він їй не казав:
— Службова таємниця, але ти мовчи про це! — сміявся Сашко.
Коли в двері кімнати їхнього малосімейного гуртожитку постукали вони, його колеги, вона безсильно ковзнула вниз по одвірку, ще до того, як вони повідомили їй про це:
— Ваш чоловік, капітан Терьохін, не впорався з управлінням, при переслідуванні особливо небезпечних злочинців. Його авто зірвалося з гірського серпантину. Встановити, що стало причиною його смерті, досліджуючи обгорілі залишки, не виявляється можливим. Прийміть наші співчуття...
Однокімнатну квартиру, дякування керівництву, їй, як вдові загиблого співробітника, все ж таки виділили. За власні кошти вона б ніколи не купила її. Та ще раз на рік їй виділяли безкоштовну путівку на оздоровлення.

Сашко, скільки себе пам’ятав, хотів стати міліціонером. Це палке романтичне почуття «Захищати Батьківщину» він проніс у серці до самої школи міліції. Тут його романтика вперше почала натикатися на стіни нерозуміючої його романтичного настрою дійсності.
Прийшовши на службу молодим слідчим, Сашко Терьохін одразу зіштовхнувся із необхідністю займатися побутовими проблемами. Шеф, наприклад, так і заявив молоденькому лейтенанту:
— На перші три місяці ми вже ладно пальним тебе забезпечимо, а далі — підморгнув Сашкові досвідчений майор, — давай, обтирайся потроху, бо доведеться добувати пальне самому.
Тому, коли через рік служби, після відповідної співбесіди і перевірки, його перевели в загін міліції особливого призначення, незважаючи на значні фізичні навантаження в загоні, він зітхнув з полегшенням.
Через чотири роки служби, зовсім несподівано для нього, його запросив його сам генерал, який наглядав досить значущий напрямок в самому міністерстві:
— Капітане Терьохін! Є така думка — запропонувати Вам перехід в групу спеціального призначення, що займається особливо важливими завданнями.
Група мала кодову назву «вовки».
Кількість членів всієї групи, на капітанському рівні не було відомо нікому.
В її склад входили тільки офіцери. В розпорядженні капітана Терьохіна було три старших лейтенанта і один лейтенант. Про других членів групи їм нічого не було відомо.
Про виконання завдань вони не могли розповідати нікому — про що й підписували відповідну розписку, «про нерозповсюдження секретної інформації».
Відрядження поділялися на дальні, іноді — дуже дальні, і ближні — в межах країни.
Тоді капітана Терьохіна викликав сам генерал:
— Вас чекає невдовзі ближнє відрядження. Ви направляєтеся в одне місто... Ваш об’єкт — дуже небезпечний злочинець. Час виконання — тринадцяте вересня. Десь так між вісьмома та дев’ятьма

читати