Завантажити

поселенні був коваль-майстер: кремезний, чорнобородий, сильний і пожадливий чолов’яга. Вмовили вони його кувати для себе зброю. І почав він ковальську справу на вершині гори. Гора здригалася, далеко навкруги неслося відлуння ковальського дзвону. Все менше чоловіків залишалося в ближніх гірських поселеннях, а коваль вимагав собі помічників. Загарбники силоміць змушували всіх працювати до знемоги.
Невдовзі з чоловіків залишилися лише старі люди. Якось зібралися вони і пішли до Коваля з проханням покинути гору. Тільки ніхто звідтіль не повернувся.
Тоді одна дівчина — Марія — пішла поговорити з володарем вогню.
— Прошу вас, покиньте ці місця!
Коваль зміряв її хижим пожадливим поглядом, яким хижаки дивляться на здобич.
— Прошу, благаю, не губіть людей! — попрохала Марія.
Засміявся чорнобородий:
— Ні, я не піду. Навіщо мені йти? Я і тебе тут залишу. Ти будеш моєю.
Він протягнув свої довгі кремезні руки до красуні. Але вона відштовхнула його з нечуваною силою. Упав він біля вогню, попалило йому волосся, одяг. Завив він звірячим виттям і в нестримній люті схопив тільки-но викуваний кинджал і... впала бездиханна Марія до його ніг.
Стара сива гора не витримала такої наруги — здригнулася від підніжжя до вершини. Захиталася і розвалилася кузня. Широко відкрилося жерло гори, що диміла, і провалилися в її червону розпечену безодню чорнобородий і його замовники — прибульці.
А ті, хто був приневолений працювати на них, звільнилися і повернулися до своїх поселень. Коли стихло полум’я, і впали підняті вибухом уламки скель, знизу стало простежуватися дивне явище: на схилі гори височіли кам’яні потвори, що нагадували коваля і його посіпак.
А осторонь, на височині, з’явилася нова скеля, схожа на жіноче обличчя. Обличчя Марії. Жінка височіла гордо і непереможно — на самоті. І запам’ятав народ усе пережите і закріпив за горою, що димить, нове ім’я — Демерджі, що означає — Коваль.
Макс ніжно провів долонею по щоці Інночки.

Три дні, аж до від’їзду Інночки з санаторію, вони виходили з номера лише пообідати й повечеряти. Решту часу знову і знову дарували одне одному щасливі хвилини втіхи.
Макс зцілював і душу, і тіло, що зазнали відчутного розладу від життєвих негараздів.
«Не треба знущатися над своїм тілом, бо інакше воно в певний момент може поруйнуватися і, наприклад, частково відмовитися якісно обслуговувати, скажімо, систему травлення, або й усю нервову систему», — наставляв Макса лікар із акуратно укладеною чехівською борідкою й інтелігентними вусами.
Три дні Макс давав тілу насолоду. Розум, безумовно, відпочивав.
Рецепт подібного зцілення лікарі санаторіїв чомусь не включали в загальний список процедур, мабуть, вважали це несумісним із публічною мораллю. Але всі напевно знали, бо всі ж ми живемо серед людей: і чоловіки, й жінки, що секрет багатьох зцілень, котрі траплялися в їхніх оздоровчих закладах — комплексний.
Після такого трьохденного комплексного лікування, що подарував Максу синці на колінках і відчуття знеможеного пресу, він провів Інночку, що відбула додому. Адресу брати навіть не збирався. Така виняткова ситуація не могла повторитися двічі. Солодко вимучений Макс, відчув своє повернення до здатності жити, радіти, хвилюватися, перейматися різними турботами.

Вже кілька днів сонце майже не визирало. Біля моря хазяйнувала негода: здавалося, дощі змагалися з туманами за право володіти курортною зоною. То ранковий туман стоїть у повітрі, як сніг, котрий додолу ніколи не впаде, то раптом починається дощ — сумовитий і довгий, своєю зажурою схожий на меланхолійну жінку. А ввечері незмінно перемагали темінь та розбишацький посвист вітру.
Стрімко надходили холоди, і вранці калюжі покривалися тоненькою кригою.
Під темносірим, пожмаканим крижаними вітрами, небом, що ніби казкова потвора втягнуло в себе птаху сонця, було незатишно. Ось так мимоволі і пробуджуєш у собі вогнепоклонника.
Відпочиваючих у санаторії «Берег» з кожним днем зменшувалося. Можливо, на це були й об’єктивні причини: курортникам, що раніше не приїжджали на південний берег у грудні, дуже важко було уявити, що ж можна робити на цьому крижаному узбережжі? Але були й суб’єктивні причини: наближалися милі серцю новорічні свята.
В санаторній їдальні, чи для полегшення роботи персоналу, чи то від бажання зблизити відпочиваючих, розсадили за столики по шестеро людей.
«Не моє це число», — незадоволено відзначив про себе Макс, але тут же іронічно всміхнувся, дивуючись своїм забобонам таких дрібницях.
Усмішка Макса не залишилась непоміченою. Усмішки, взагалі, наші маяки привітності, бажання спілкуватися.
— Мене зовуть Тамара Сергіївна, а це ось — Лідочка, — миттєво взяла в свої руки ініціативу з церемонії проведення знайомства миловида, впевнена в собі, дама, яка не викликала в Макса ніяких реакцій відторгнення, а лише почуття якогось спогаду: «Начебто я десь її раніше бачив».
— Дуже приємно, — усмішка Макса сьогодні так і просилася на обличчя.
— А

читати