Завантажити

начебто, одною мовою повинні балакати, а я ось і то на хрін нічого не розумію. Виходить, Ви зайшли до нього і самі балакали, балакали, а він що — обісцявся собі і мовчав?
— Та ні, не видно було, щоб він обісцявся. Він сидів собі в кріслі, так якось тупо і важко дивився на мене, а я ще подумав: «Зараз руку під стіл засуне — а там «волина»!
— То, може, це ти обісцявся? — відчуваючи, що в чомусь перехопив ініціативу, вже нападав Джек. — Ви собі щось балакали, а він що — весь час мовчав. Так?
— Та, ні! — раптом дещо згадавши, аж трохи вирячив очі «Чикаго». — Він помовчав, помовчав, а потім якусь маячню видав, — із потаємних сховищ пам’яті «Чикаго» витягнув і озвучив фразу Макса: — Не треба нас чіпати!
— І вірно він тебе попередив, — хотів було розвинути свою думку Джек про те, що «нас», це про його бригаду і так далі, але... його перебив Похмурий.
— Іди, відпочивай, — раптом відправив свого «Чикаго» Похмурий, який чомусь до цього не втручався в розмову, мовби думав щось про своє особисте і, начебто й не було попереднього словесного тертя, перевів тему на інше:
— Так, ігровий бізнес — тема важлива й потрібна. Давай, якось із усіх боків її обсмокчемо, в усіх деталях, — підіймаючись із-за столу закінчив розмову робленою посмішкою Похмурий.
Хоча вигляд у нього був радісний, як на поминках.
«Ну, що ж, — подумки відзначив Джек, — зміна теми — теж вагомий аргумент у суперечці, притому такий, що не потребує логіки». А вголос видав:
— Не прощаємося!
— Не прощаємося! — відповів ритуально, замість рукостискання Похмурий, що давно вже в їхньому світі означало громадянське: «До побачення!»
Джек вийшов на вулицю в далеко не кращому настрої. Погода була відповідною. Дощ лив, як із відра, а, можливо, то було й не відро, а якась бездонна бочка. Джек не любив негоду. Похмурий пейзаж відлякував його, мовби навіював: «Зачекай, прийде і твоя черга на мряку».
Мабуть, прийшла. Він трохи зачекав, доки дощ змиє з нього пахощі смутку, і хмикнув: «Так, сьогодні я точно не зроблю це місто приємнішим. А Похмурий явно на щось подумки відволікався. Щось його гризе. Він щось замислив...»
У Джека за життя розвинулося щось на зразок шостого чуття, непоясниме відчування близькості небезпеки. Цю небезпеку можна й обіграти, якщо встигнути вчасно до себе прислухатися. Саме тепер він відчував якраз таку тривогу. Її було не слід ігнорувати.
«Ну, що ж, за все доводиться платити. Влада сама собою не дається...»
Дощ лив з набридливою нахабністю, і шкірянка висіла на плечах так обтяжливо, наче тривога на душі.
Похмурому було про що подумати після зустрічі з Джеком. Ще півроку тому, коли про будь-яку коаліцію з Джековою бригадою, ще не йшлося, до нього дійсно приїхали шановані люди з південної морської столиці. Похмурий знайшов свій інтерес до їхнього проекті у вигляді тривіального «откату» і це його цілком влаштовувало.
Про це він Джеку ніколи нічого не казав. І такий підхід Джека йшов урозріз із досягнутою Похмурим домовленістю. А це могло викликати серйозні ускладнення. Про наслідки й думати не хотілося, але відтепер — доводиться.
З одного боку, відмова від свого слова може серйозно підірвати його авторитет у їхньому світі, аж до повної втрати довіри, з іншого боку — в підході Джека до питання про гральний бізнес у місті був серйозний резон, із вагомою перспективою на майбутнє. Не дослухатися Джекових обґрунтувань — був шанс втратити свій авторитет у своєму регіоні.
Обидва варіанти не підходили Похмурому по життю: «Порядки в світі я змінити не зможу, а ось контролювати ситуацію в місті — просто зобов’язаний. Тож вихід напрошувався простий — не стане Джека, не стане й проблеми, що виникла так невчасно».
Він хижо посміхнувся, наче вовк у присутності гладких ягнят: «Та і мій вплив у місті від його братків, які невідворотно перейдуть під мій бізнес, стане практично необмеженим... Ось тільки прибрати його треба з пошаною, начебто я тут взагалі ні до чого»,— розпочав обмірковувати свій план Похмурий.
Його сірі очі блищали, мов каміння, наче добре полірований граніт.

Джек прибув на домовлене місце зустрічі з Миколою Семеновичем, підполковником служби безпеки у відставці, якщо про ветеранів цієї служби доречно так говорити. Микола Семенович нібито працював на Джека, та прізвиська, як то заведено було в Джековому середовищі, він не те, щоб не мав, а просто воно повторювало його ім’я — Микола Семенович.
— Лікарю, — імпровізуючи в прогулянці парком, звернувся з проханням до Миколи Семеновича Джек. — Мені треба прослухати одну високу людину. Чесно кажучи, мені не подобається, як вона дихає останнім часом. Притому, так не подобається, що я навіть побоююся ускладнень.
Джек дістав заздалегідь заготовлений прим’ятий аркуш, із надписом, що вказував на високого хворого, показав його Миколі Семеновичу, потім закурив сигарету і спалив зім’ятий компромат, слідуючи своєму життєвому правилу: «Той, хто лишає по собі докази, гідний поразки. Це — закон».
— Добре, — Микола

читати