Завантажити

відкинув цей напрямок вирішення проблеми, як хибний для себе, Макс.
Залишався — Друг.
Так, чим далі за небокрай уходило Дитинство, тим чіткіше усвідомлював він, що саме там залишається його Terra incognito, його недоторкана щаслива земля. Там, в землі первісних вражень, могло трапитися і траплялося різне. Прислухайся і почуєш вигуки тисяч рослин, як мільйони комах перетаскують здобич, як зітхають невідомі хащі, як тче своє вологе павутиння дощ, як нічні небесні пустелі вагітніють блискучими крихітками зірок.
Саме туди він повертався у хвилини несвідомих трансів і роздумів, відсторонюючись від оточуючих його проблем і людей.
Він, наче, чув і бачив, як сліди його і Джекових босих ніг латає павук і чмихає в ніс: «Підвалило мороки!» Він чув і бачив, як хмара — народжує сніг, а вони з Джеком кидаються сніжками. Він чув і бачив, як вони з Джеком знову рвонули наввипередки, зберігаючи дружбу до тих часів, коли втрати стануть невідворотні.
Видовища дивні й дитячі проходили перед його внутрішнім зором...

Безумовно, в його оточення попадали і такі люди, які заслуговували поваги і захоплення.
Та Дружба і Кохання залишилися для Макса Святинями, — землями недоторканими і не терплячими частого втручання на їхні заповідні місця.
Може саме тому, поняття Друг асоціювалося у Макса виключно із Джеком.
— А ти що, справді думаєш, що в цій країні можна стати багатим і не забруднити руки кров’ю? — досить похмуро, нахиливши голову, як упертий бичок, і кинувши погляд на Максове віддзеркалення в італійському офісному столі, глухо засопів Джек.
Макс якусь мить помовчав і, відводячи погляд від незворушного Джека, почав підійматися, щоб зайве не докучати другові: «У нього самого, мабуть, чорна смуга з перешкодами».
— Та сядь ти, охолонь трохи, — зупинив його Джек.
Макс на мить завмер, за тим обережно опустився на краєчок крісла.
— Максе, дорогий, повір мені, і дня не минає, щоб я не подумав про нас із тобою. Якщо не берегти ті згадки, нащо взагалі рипатися кудись? — зовсім змінив інтонацію Джек.
Він трохи помовчав і продовжив:
— Ти що, думаєш, я не замислювався над тим, як сам живу, а замислюючись не порівнював себе з тобою?
Макс всівся зручніше.
— Я жену від себе найгірше почуття — заздрість, тим більше — заздрість до найближчого друга. Думаєш, я не хочу, щоб отак, як ти щовечора вертатися в затишну оселю до люблячої родини, де мене чекає ніжна турботлива дружина й дитина, що вмощується мені на коліна? — Джек поліз за пляшкою вірменського коньяку і став доставати чарки. — А може, віскі?
Макс заперечливо хитнув долонею.
— І в той самий час, — розливаючи в чарки міцний сонячний напій продовжував філософствувати Джек, — коли ти затишно влаштовуєшся з газетою в руках перед сучасним казкарем — телевізором, що базікає вечорами, я йду на «стрілки», «гойдалки», «розвідняки», коротше кажучи, на другу, а можливо й натретю зміну своєї роботи.
— Ну, будьмо, — Джек підняв чарку.
Макс відповів вітальним рухом.
— А це, Максе, повір мені, дуже важка праця... — і якось тихо додав, — Ось від цього інколи і сім’ї не витримують.
Джек замовк на кілька секунд. Макс не порушував мовчання. З другом можна й помовчати.
— А ти не дивуйся, що я це називаю роботою, — виходячи із прострації жваво продовжував Джек. — Так, так, у токаря своя робота біля верстата, у юриста своя — з клієнтом, ну, а братва — це теж юридична компанія. Ось тільки клієнти її переважно нові доморослі бізнесмени. Це нові закони існування нашої країни.
— І ким же вони писані? — так, аби не мовчати, запитав Макс.
— Парадокс нашого життя в тому, що в нас, як ти кажеш, пишуть і публікують одні закони, а реально живуть за іншими — що ніде не публікувалися. Так би мовити, давня народна традиція... — копіюючи своїх наглядачів у казенному домі, криво посміхнувся Джек.
— Ну, будьмо! — пригубив Джек.
— За краще, — підтримав Макс.
— Ось ти, ділишся з державним «Інтуристом» чималою частиною прибутку просто за те, що він є, що він тобі потрібний. Хоча реально створювати бабки він тобі не допомагає.
— Чому ж, — спробував заперечити Макс, — економічною мовою це називається нематеріальним активом — вони володіють прибитим клієнтами місцем, чого в мене не було. І завдяки використанню цього нематеріального активу зараз я заробляю.
— Ну, добре, а чиновники від влади, котрим періодично, але досить регулярно доводиться платити хабарі, у них що, теж, як ти кажеш, нематеріальний актив — їхнє робоче місце?
Тут Максові нічим було крити.
В тому чи іншому вигляді платити доводилося всім. Пожежного інспектора, який вже набрид своїми численними перевірками, він попросив більше не турбувати його фірму, а сам домовився з його шефом про проведення євроремонту в того в кабінеті. В санітарну станцію, для делікатного нагадування про їхнє благородне існування, секретарка щоквартально носила щільно завантажений делікатесами пакунок.
Від охорони праці вдалося відбитися одноразовим, але

читати