Завантажити

сховалися, як пітьма біля вогнища.

Куля, пробивши праве око Похмурого, який саме пив неквапом коктейль на терасі літньої кав’ярні, що потопала в останньому сутінковому промінні, за мить розтрощила череп і розкидала мозок його власника по сусідніх столиках.
З таким трудом досягнуте барменом вірне й ефективне дотримання пропорцій в коктейлях, що прикрашали сусідні столики, було безнадійно втрачене.
Світло вмираючого дня розтікалося небесною кров’ю.

Для оперативників управління зовнішнього стеження служби безпеки, було вочевидь зрозумілим, що постріл здійснено десь поруч — над ними, з незасклених вікон покинутого з часів початку незалежності недобудованого проектного інституту. Вони вискочили зі своєї засекреченої «шістки», готові почати пошук і переслідування кілера, та побачене вмить зупинило їх. Звідкись згори, наче метеорит, прямо на капот їхньої «шістки» бухнулася «Сайга», дещо прохромивши метал, ніби за допомогою своєї оптики хотіла достовірно вивчити справність двигуна.
— А щоб його, ну, що ти скажеш!.. — вилаявся офіцер.
Це був прокол. Причому — подвійний. І капота, і оперативників. Ось воно — знаряддя вбивства в їхніх руках, та підіть відтепер, повідписуйте місяцями рапорти та покази, що не ви, шановні, замочили цього клятого Похмурого.
— Ну, що ти зробиш! — сплюнув офіцер спересердя.
Збентежені й обурені таким ходом подій оперативники не догледіли якусь тінь, що миттю перебралася в інший кінець недобудованого інституту і скочила, як кішка, на подвір’я, що переходило в одну з центральних вулиць міста, де розчинилася в юрмі.
Якби хто уважно простежив матеріалізацію тієї тіні, він би впізнав у перевтіленні успішного підприємця, для близьких та друзів — колишнього молодшого сержанта повітряно-десантних військ, який відстояв право на життя свого кращого друга і став заради цього кілером.
Вихід із гри Похмурого вивів Джека на вершини міського життя. Бригада Похмурого пристала під його крило. Гральний бізнес не прийняв зовнішніх зазіхань чужинців.
Та і врівноважені стосунки із владою привели місто в той стан, який на конференціях та інших публічних виступах розглядався, як неухильне економічне зростання.
Все складалося в житті Джека, здавалося б, досить вдало. До одного певного моменту. До того самого, коли в Джека, як завжди не спійманий кілер, впритул всадив із автомата Калашникова цілу обойму біля під’їзду його власного будинку.
Джек лише пару років не дотягнув до нового тисячоріччя.
Карета швидкої допомоги знаходилася досить близько від місця пригоди, тому на виклик примчалася за п’ять хвилин. Лікар, нахилившись над прошитим кулями Джеком, з великим подивом виявив, що той ще живий і намагається щось вимовити:
— Ма... Ма...
Так і не домовивши фразу закінчив свій життєвий шлях Джек.
— Усі ми згадуємо батьків із запізненням, — скрушно похитав головою розчулений лікар.
Лікар не розчув чи невірно зрозумів останні слова смертельно пораненого, проте сигнал мозку, що надійшов на голосові зв’язки все ж таки виконав наказ. Може, не зрозуміло для інших, та свідомо для себе, Джек вимовив:
— Максе...

Сам заступник міністра приїжджав з розносом та ще й виголосив пресі, що за відомим авторитетом останні півроку вели ретельне стеження. Газети тоді розшумілися, хоча глибоко не копали. Навіть одна дуже незалежна газетка, що намагалася бути в опозиції, не спромоглася заявити: «Хлопці, а Ви ж грали в одній команді!».
Всі клопоти з проведення похорону Джека безапеляційно взяв на себе Макс. За п’ять штук він викупив склеп для свого друга, для відспівування запросив настоятеля тутешнього собору отця Димитра, котрий, як не старалися розкрутити його на щось гаряче журналісти солідної столичної газети, сказав, що думав: «Євген Владиславович був прекрасною людиною і талановитим бізнесменом. Він активно допомагав нам у будівництві господнього храму, і ми йому за це дуже вдячні».

До честі газети, вона не прибрала ці, здавалося б, крамольні слова отця Димитра з опублікованого на першій сторінці репортажу під заголовком, сповненим інтриги: «Хто замовив Джека?»
На останній сторінці вже зовсім смиренно говорилося про Джека, згадуючи про нього в некролозі, як про зовсім іншу людину: «Євген Владиславович... Скорбуємо... Пам’ятаємо... Колеги...»

Втрату Джека Макс відчував як деяку втрату самого себе. Його свідомість розітнулася на дві значимі частини — за життя Джека і — після.
Усе минуле, не зважаючи на всілякі негаразди, здавалося тепер світлим і теплим, теперішнє — похмурим і холодним, майбуття — безперспективним і невизначеним.
Разом з тим, Творець вибудував Світ цілісним і гармонійним. Втрата друга просто роздробила свідомість Макса, і поділила світ на вірне й невірне, праведне й грішне, чорне й біле, добре і зле.
І хоча Макс раніше прийшов до висновку, що: «Добро — не завжди протилежність Злу», тепер протилежності розпалися навпіл, мовби розпанахане ножем яблуко.

Згодом, на лікуванні в

читати