Завантажити

санаторії, психотерапевт пояснив Максу, що між цими двома сферами в його свідомості, як між «плюсом» і «мінусом», утворюється різність потенціалів, котра породжує особливе енергетичне поле. Навколо «негативної» частини вибудовується певна енергетична оболонка, котра заважає людині у звільненні від негативних емоцій — страху, сорому, горя, болю.
«Саме такі, молодий чоловіче, подавлені стани, — пояснював психотерапевт Максу, — і впливають на підсвідомість. Все те, що вчора було невід’ємною складовою нашого життя, а сьогодні стало приносити тільки страх, біль і гіркоту, ми, захищаючись, витісняємо у підсвідомість, котра керує нашим внутрішнім станом».
Він тоді ще не знав таких розумних істин, і щоденно виснажувався спогадами про друга. Сили людські, основу котрих і складає внутрішня енергія, не безмежні.
Макс став несхожим сам не себе: він вже не міг ефективно, як раніше, керувати своїм туристичним бізнесом — не вистачало енергії, отож і рушилися потроху то одна, то інша ділянка його справи.
Довго стримувана ним роздратованість на таке життя, клекотіла в ньому, наче окріп у накритій покришкою каструлі, і готова була вирватися на зовні, а там — будь що буде. І все ж таки він стримувався, як міг, за рахунок досвіду, який підказував: «Ой, не скоро розплатишся, не скоро...»
В його, колись лагідному і доброзичливому колективі, став блукати, як примара, стан загальної неврастенії та психозу.
Як було не згадати, що відсутність успіху втомлює.
Згадки про Джека, які раніше витиснути було легше, відтепер все частіше перетворювалися на моторошні безпричинні тривоги, що підривали віру в сенс буття. Крижані пазурі відчаю безжально стискали серце: «За що?»

Ще пару років тому він, ховаючись від життєвих негараздів, знаходив наснагу життєвої енергії в ній, тій єдиній, яка на все життя залишилася його найпершою провідною зорею. Ні, Іра ніколи не стане і не може стати його коханкою, тому що вона була для нього і залишалися першим кришталево чистим коханням.
Через кілька років після розриву Іри із Джеком вони зустрічалися. І Макс, дещо соромлячись своєї зради сім’ї самими фактами таких зустрічей, соромлячись роздвоєння душевного тепла поміж родиною та Ірочкою, все ж таки відчував непоборне енергетичне притягання до такого спілкування.
Бо це було притягання до перших років становлення його в цьому житті, до перших завзять, до того, що могло б статися, аби... Врешті-решт, то притягання до дива з карими очима, що гріє чарівним теплом, до якого завжди хочеться наблизитись...
Йдучи від неї, він бубонів про себе: «Максе, все, це в останній раз. Зупинися. Неможливо жити уявним...»
І... повертався до неї знову і знову...
І очі їхні пили проміння і святкували сонячне пришестя, ще й кидалися, як молоді козулі чи білки, увсебіч: пальці торкалися, лікті були розгорнуті, мов крила, а губи народжували щебет: «Привіт!»
Вони зближалися, як серце зі стражданням, мрії з надіями, як мокрі пахощі цвілого піску з Дніпром, як росяний квітучий пролісок із весною.
Після загибелі Джека все змінилося.
Він більше не міг, якби цього не бажав, переступити поріг її дому, де для нього невидимо повсякчасно був присутнім його друг — його життєва половинка, якого він спробував захистити, та не вберіг.
Життєва енергія стала стрімко покидати Макса. Голос його став безбарвним, наче млявий вітер, що шурхотить висохлим листям, а гілочка його серця раптом втратила останні листочки.

Для Юльки Макс ніколи не був її половинкою — він був для неї завжди тільки всім. Причому — геть усім! Її — життям, богом, другом, батьком їхньої дитини, її сонцем, її сонячним вічним травнем.
Та ця задовга депресія Макса, що так підступно й непомітно заповзала в їхнє життя, розбудила в ній, завжди тихій і по домашньому лагідній, рішучу енергію боротьби за свого чоловіка, за свого Макса, за саму себе, за свою родину.
І ці могутні сили, здавалося б, тендітної та вразливої жінки, відірвали Макса від печалі, виштовхнули його з того світу, що поглинав його і невимовно пригнічував.
Аби не засмучувати рідних, найдорожчих людей, Юльку та Василька, він поїхав у невідоме — на галькове узбережжя грудневого Криму. А чого було опиратися і відкладати? Що б йому могла дати відстрочка? Те, що отримує миша, яку несе в гніздо яструб. А так він якось і незчувся, як добрі помисли найближчих сердець вознесли його ближче до сонця, на вершину гори Демерджі.
* * *

Ще п’ятнадцять хвилин тому непривітні свинцеві хмарини, що ховали за собою чорну красуню Демерджі від суєтних сторонніх очей, раптом відступили. Можна було ахнути від цього захоплення: перед сімнадцятьма туристами і провідником Валентином у всій своїй величі розкрився природний архітектурний ансамбль.
— Ви тільки уявіть собі, що ці гори з’явилися мільйони років тому внаслідок складних вулканічних процесів, — Валентин додавав певну наукову вагомість своїм словам, представляючи те диво, що так захопило туристів.
Проте, кожний думав про своє.

читати