Завантажити

«А хто його знає, може, з погляду вічності, життя цих гір і схоже на життям людини, — міркував Макс. — Із позицій вічності все, що є на Землі, повинно бути доцільним і доречним?»
Із позиції гір навіть вікові набіги турків, за якими спостерігали їхні монолітні камінні очі, сприймалися як невинна дитяча забавка. А що вже й казати про наші життєві проблеми, що крадуть наш сон, апетит, та народжують, насамперед, страхи й тривоги, а згодом — хвороби?
Може, по-справжньому живими тільки і є ці величні гори, неспішне море, що так, байдуже котить баранці хвиль, ця глибока блакитна безодня неба. А ми лише вигадка їхньої уяви. Можливо, по задуму Творця, який усе це вибудував, ми просто повинні прожити своє життя, щоб гідно пройти земні випробування і виправдати право бути гідними цих гір в очах Вічності?
Раніше в житті Макса бувало, що розум німував перед дивом природи, перед його величчю і міццю. Зараз усе навпаки. Природа пробуджувала і розум, і тіло, і душу, котрі, здавалося, вже відмирали.

Він не слухав Валентина, котрий не змовкав ні на мить, захлинаючись розповідями про те, що всі бачили. Начебто словами можна було щось додати до цього дива. Перебуваючи в стані якогось піднесення, вперше за останні роки він сприймав Природу, як частину себе — найміцнішу істоту, яку ніколи не здолати. Макс фізично відчув, що він знаходиться водночас між блідим колом Місяця, що наче завмер над містом, і вогняним червоним жаром Сонця, з іншої сторони гірського масиву.
Вистеляючи білосніжні пуховики як побажання горам «на добраніч», у розколини між горами і морем заповзали, затверджуючи нову лінію обрію, великі кошлаті хмарини. Вони ледь рухалися, як білі фіранки на вікнах Вічності. За плинністю хмар він бачив зараз плинність своїх неспішних роздумів.
Макс раптом відчув себе великою чайкою, що прилетіла невідомо звідкіля на цю висоту і самотньо кричить, кричить від надлишку захоплення цим видовищем, радіючи тому, що вона відкрила і цей світ і вперше відчула, що в неї є крила, а в них є сила.

— А ви чому не з лавандою? — неприпустимо легко порушила його душевне вознесіння миловида дівчина з привітною усмішкою, що наче ввібрала в себе життєву радість сонця, яке вже закочувалося за гору.
— Як вас звати? — ніби заново навчаючись мові, дещо ніяково, запитав Макс і, вже зовсім недоречно, вибачився.
— Інна, — розсміялася задоволена початком розмови бадьора блондинка, грайливо хитнувши волоссям кольору стиглого жита.
— А ви чому такий задумливий?
Голос її чарував, як мелодія гірського джерела.
— На гори задивився, — зізнався Макс, а потім додав, ніби відкрив щось сокровенне, — і на хмари.
— Я теж люблю хмари, — підхопила Інна. — Вони набирають будь-яку форму і пливуть, куди забажають. І ніхто не може їм вказати, що робити. Отак би й самій стати чи хмаринкою, чи ще кимось, щоби плинути над світом, куди захочеш. Свобода!
— А ви зараз і є такі, вони схожі на вас, — зачудовано мовив Макс.
— Ну ви скажете! — зашарілася Інна. — Але мені приємно, дякую.
Червоні чуттєві губи її пустотливоливо переповнилися викликом: «Ну, що ж ти вагаєшся, підійди до мене!»
«А чимось вона нагадує Ніну з Паміру: чи співзвучним ім,ям, чи грайливістю… тільки не кольором волосся», —повертаючись до реальності відзначив Макс.
Мабуть, Творець — режисер і диригент Вічності, створюючи чоловіка, задумав для нього, окрім навколишньої природи, ще одне джерело зцілення, котре іноді стає й джерелом горя — жінку.
— А вас як зовуть? — запитало це прекрасне джерельце.
— Макс. А ви тут уперше? — не зовсім зрозуміло, що значить «тут», але бажаючи зблизитися з дівчиною, що сяяла теплою усмішкою, підтримав розмову Макс.
— О, ні! — Я тут була ще дванадцять років тому, маленькою дівчинкою, перебуваючи у піонертаборі «Каскад». А знаєте, Демерджі — одна з найкрасивіших гір Криму. Скільки годин має день — стільки разів змінюється її колір, мовби всі барви веселки переливаються її схилами. Тут багато цікавого.
Макс милувався нею, а вона продовжувала:
— Ось придивіться до цих кам’яних брил, що ген там, на височині. Чи не нагадують вони людей чи тварин?
Оскільки Макс більше дивився на неї, ніж на гори, вона взяла його за руку і стала торсати:
— Ану прокидайтеся, швидше!
Чи то тепло долоні, чи, дійсно, казкова місцевість так вплинули на Макса, але в ту мить він усією душею повернувся до дитячого давнього світлого й усміхнувся.
— І справді, наче в казці, — зовсім не притаманно для себе, щиро і просто промовив.
Широко відкриті очі Інночки просто обіймали його ласкавим поглядом. Вона довірливо поділилася:
— Ви знаєте, до мене повернулося моє дитяче відчуття казковості цих місць. Мене найбільше чомусь вразила почута тоді легенда — про коваля та Марію.
— Он як? І що з ними сталося?
— Це було у давні часи, коли благодатну кримську землю обсіли орди завойовників. Дійшли вони до гори Руна — гори, що димить. І була них потреба у гарній зброї. А в гірському

читати