Завантажити

кандидатською дисертацією.
А ось після мого звільнення НВО реально ще проіснувало рік-другий, і все: безславне затяжне банкрутство.
Зараз у головному цеху колишнього НВО, розміщеного якраз паралельно людному проспекту, працював шикарний супермаркет електроніки.
Що там відбувалося з нашими тематиками, мене вже якось не переймало, проте зараз у свідомість з підвищеною частотою пульсу прокралася гаряча думка: «А й насправді, темою «напівшвидкісного вихору» після мене в НВО ніхто ж так і не займався — просто нікому було її передати. Навіть для того, щоб в’їхати добросовісно в тему, треба ж гарних п’ять років спеціальної підготовки».
Чотири ока мене пильнували:
— Може, залишилась якась інформація про вашу роботу на комп’ютерних носіях?
— Ну, так-так, звісно, аякже.
Я в звичному для себе стилі, по приколу, почав підігрувати добрим «молодцям».
— Є така справа. Вся інформація збереглася на найкращому носієві...
Я зробив ефектну паузу. Хай ляклива ґава куща боїться. А мені що?
— На якому? — Мені раптом здалося, що вони спитали дуетом.
— «Напівшвидкісний вихор» саме там, де йому й належить бути — в повітрі. — Я театрально підняв обидві руки і для чогось навіть пальці розчепірив.
— Як це? — Це вже був одночасний грудний видих.
Вони дивилися на мене водночас благально і з тиском.
«Спокійно, хлопці!» Я не ламався, другого запрошення артисту було не треба.
— Дуже просто. Працю я спалив, а попіл пустив по вітру. Робота ж була у рукописі.
— А — комп’ютери?
— Не знаю, як у вас, а в нас, на початку дев’яностих найперші комп’ютери «Робік» та «Правец» більше використовували для простеньких комп’ютерних ігор.
Я сьорбнув «зубрівки».
— Я й дотепер не знаю, як все це можна було б ввести в комп’ютер. Після НВО я використовував комп’ютер виключно як друкарську машинку. Уявіть, що там було сто двадцять сторінок потрійних інтегралів і десяток аналогових та принципових схем, а ще кілька таблиць.
— Але ж ви, як автор праці, повинні ж все це пам’ятати? — Один хлопець наче озвучив застиглий образ надії на обличчі іншого.
— А навіщо? Для себе я ще тоді все викреслив із пам’яті.
Я спустив їх надії з рожевих хмар на кахельну долівку ресторану. Вони завмерли, як ліс у спеку, чи вітряки-мертвяки за безвітряної погоди, чи... Коротше, із діалогу, наче хто дух вибив чи пару випустив.
Так вони мовчали деякий час — приходили до тями. Потім мовчали ще. Потім разом зітхнули, переглянулися і замовкли вже зовсім убивчо й надовго. Не вмію я так довго мовчати.
— Ну, що, хлопці, дякую. — Я був налаштований на прощання. — Всі докори милостиво сприймаються.
Я поглянув на них. Сидять, наче соляні стовпи. Я відчув тиск дуже важкої паузи. «Що ж, хай сидять». Я усміхнувся і став підійматися.
— То що, може, сто грамів на коня? — із розумінням справи раптом почулася запізніла спроба жарту.
— Можна. — «Цим нас не переможеш. А рудиментарне відчуття гумору все ж таки краще, аніж ніяке». — Для етикету я ствердно кивнув головою.
Один з двох молодців пішов шукати кельнера для додаткового замовлення. Та останні «сто грамів» явно не пішли. Буквально за кілька хвилин мене почало мутити. Вочевидь, згадки перехвилювали.
Прийшов я до тями тільки вранці під прозорою змійкою крапельниці. Незабаром з’явилися і мої «нові друзі». Хто б сумнівався!
— Можна було б і пивком підлікуватися, та лікарі чомусь не сприймають народних методів, — сказав Перший хлопець з усмішкою на все обличчя.
— А ось і тисяча «баксів», як невеличка компенсація вам за той несвіжий татарський салат. — Подібно Першому ощасливив мене своєю усмішкою Другий.
«Близнюки! — щиро захопився я їхніми однаковими нахабними усмішками».

* * *

— Заходь скоріше, зараз буде Сірий дзвонити зі Швейцарії, — Люська ніколи не кидалася до мене на шию після моїх відряджень.
В погляді її — осінь, як у часи падолисту.
Я від неї сонячного червня й не чекаю. Навіщо нервам зайвий шок? Мабуть що, такий формат у наших сімейних стосунків. Добре, хоч кущі блискавок з очей не визирають.
А втім, я знаю, що таке справжня щира безкорислива Любов. Це мій улюбленець неформатний (не претендує на участь у виставках), американо-англійський кокер-спанієль Чарлі, сонячного піщаного кольору, який кидається до мене, лише я відчиняю двері, і любить мене двадцять чотири години на добу.
— Бідненький мій, гарненький мій, як ти тут без мене? — ось із ним ми розцілувалися по повній програмі, після пари-трійки кульбітів з піруетами у його виконанні. Що не кажіть, а любов — це радість.
— Сюсюкаєтесь? — озвалася Люська.
Ми не звернули уваги. Нащо відволікатися від щастя? Треба його красти у долі, коли видається нагода.
В Польщі я був усього лише три доби з дорогою, та, здавалося, Чарлі зараз навперебій людськими словами розкаже мені все, що він про мене думає саме за те, що я його залишив тут «за сімома замками», і як йому було зле без мене, і як він скучив за мною, і що таке справжній сум,

читати