Завантажити

дощовий степ. Я махнув рукою.
— Цікава ситуація! Дуже все цікаво. — Владька, здається, щось вираховував і делікатно не помітив мого жесту.
Я завмер.
— Слухай уважно, є тут у нас в управлінні один цікавий психотерапевт. Можливо, він, за допомогою своїх прийомів, допоможе виудити з пам’яті твій «напівшвидкісний вихор». А якщо ні, то я навіть не знаю, що його й робити. Ти як?..
Хто знає, коли душа може здичавіти, очманіти? В який момент сувора душа стає вкрай вразливою? Коли вона після цього здатна очунятися?
Я відчував, що ці важливі питання зараз накриють мене з головою. Одначе я був згоден на все. Із цим треба було щось негайно вирішувати.
— Ну, давай свого психолога!..
Наступного дня, після обіду, Владька зустрів мене у своїй «конторі».
— До речі, фірма «Полград» в Любліні займається будівничими роботами. Нащо їм інновації з «повітряними подушками», га? Ти не знаєш?
Я вже нічого не знав.
Усвідомлення того, що зі мною щось таки відбувається, прийшло до мене, коли, зайшовши до якогось кабінету, ми опинилися чи то в лабораторії, чи в лікарняній палаті...
Владька церемонно представив мене.
— Ось, знайомтеся!
— Семенович, — простягнув мені руку усміхнений дідусь в білому халаті.

* * *

— Дозвольте, товаришу генерале? — не дотримуючись статутної форми звернення, в кабінет керівника регіонального управління Служби безпеки України ввійшов полковник Єфімов — шеф управління контррозвідки.
Обличчя його вузьке, як лисяча морда, засвітилося гостренькими зубками.
— Сідай, Миколо Степановичу. З чим ти? — Олександр Дмитрович кивнув у бік розкритої папки полковника.
— З клопотанням про відкриття ОРС. Думаю, що пора відкривати оперативно-розшукову справу. Справа ось у чім: за нашими даними, колеги з Польщі встановили контакт з мешканцем нашого міста з приводу його дослідницької роботи дев’ятирічної давнини.
— А вони що — посвідчення йому показали? Затримали? Яким чином ви беретеся переконувати, що Служба безпеки держави НАТО зацікавилась нашим громадянином?
— Ні. Посвідчення не світилися. Громадянин Анісімов звернувся до нашого співробітника майора Дерюгіна з інформацією про дивний контакт у Любліні. Так йому здалося. В клопотанні про відкриття справи все детально описано з подробицями: рапорти, пояснення...
— Ти мене не вчи. Я сам все уважно перечитаю. Ти мені по простому поясни — звідкіля впевненість про контакт з польською розвідкою чи контррозвідкою? Чи з ким там, га?
— Семенович запевняє, що за особистим проханням Анісімова ввів його в стан гіпнотичного сну, з метою з’ясування, що з ним відбувалося в Польщі, коли той втратив свідомість. Із пояснень Семеновича виходить, що під гіпнозом Анісімов розповів йому, що бачив, як ті молоді люди, котрі запросили його в люблінський ресторан, доставили його непритомного в якусь медичну палату.
Голос полковника був рівним і холодним, наче крига Дніпра.
— В присутності невідомого у білому халаті, котрий ввів його в стан гіпнотичного сну...
— Той невідомий — він як Семенович? — уточнив генерал.
— Саме так, як Семенович. У стані трансу його поляки розпитували про наукові досліди в НВО. Та коли вони почали задавати конкретні питання про вібрації типу «напівшвидкісного вихору», Анісімов, з незрозумілих причин, не зміг нічого відповісти.
— А як це коментує Семенович?
— Семенович повторив аналогічну процедуру і тут. На запитання про досліди «напівшвидкісного вихору» Анісімов не відповідає. Просто не реагує. Семенович пояснює це тим, що сам Анісімов має приховані і досить серйозні екстрасенсорні здібності. І він самостійно, хоча несвідомо, десять років тому наклав табу на власні спогади про свої дослідження.
— Серйозне табу, якщо й сам хоче згадати, а не може.
— Саме так, товаришу генерале.
— Нам щось відомо про ці дослідження?
— Поки що ні.
— Чому?
— Документація збанкрутілого й ліквідованого підприємства передана до архіву, але там, здебільшого, дані про нарахування заробітної платні, накази, розпорядження і таке інше. Жодної інженерної розробки. Зі слів майора Дерюгіна, котрий тоді працював в одному відділі з Анісімовим, темою «напівшвидкісного вихору» Анісімов займався самотужки, майже на власному ентузіазмі.
— Так-так, але архіви задля справи все одно переглянути. Проте, зараз мене більше цікавлять поляки.
Полковник в очікуванні мовчав.
Генерал продовжував:
— Вони не лише члени НАТО, а й Європейського Союзу, тому заповзято демонструють світовому співтовариству, що у них з правами людини все в порядку. А як щодо прав іноземного громадянина, котрого спочатку відключають якимось біологічно-хімічним засобом, а потім допитують під гіпнозом? Га?
Генерал замислився на мить і сам відповів:
— Вочевидь, вони свою оперативну справу відкрили значно раніше, ніж ми і розробляють Анісімова за повною програмою. «Бардзо проше!» От тобі й поляки!
— Можливо, що не тільки поляки!
— Що це значить — «не тільки»?
— Одразу після

читати