Завантажити

Поясніть, будь ласка, Надіє Петрівно, як воно так виходить, що і Нечуй-Левицький, і Панас Мирний – обидва неперевершені майстри пейзажу? Не буває ж двох найвищих шпилів однієї гори.
Пояснення не забарилося:
— Геть з класу! І без батька, щоб я тебе не бачила!
Ото і вся розмова. До речі, протягом уроку «куховарка» не випускала з рук грубезний заяложений зошит: тим конспектом вона, певно ж, користувалася бозна скільки навчальних років, в такий спосіб втовкмачуючи в дитячі голови меншовартість українського письменства порівняно з московським. Тож не дивно, що після мого, що тут скажеш, невчасного запитання у мене з рідної літератури була лише четвірка. І якби не дивовижна проза самого Нечуя-Левицького, якою я замолоду зачитувався і яку іноді перечитую й зараз, у мене навряд чи був би пієтет до нашої класики.
Може, і з російської літератури я мав би таку ж або ще й гіршу оцінку, аби її викладав не Микола Олександрович. Між іншим, дозволю собі буквально кілька міркувань про московське письменство ХІХ сторіччя. І то не як про предмет шкільної освіти і не з позицій учня, а вже як про явище культури. В Совєтському Союзі, а надто в його сателітах на кшталт України чи прибалтійських республік, на імперську русскую літєратуру , літературу метрополії, примушували мало не молитися. Якщо ти, не дай Боже, висловився б про неї непоштиво, ну, скажімо, покепкував би з так званого нащадка арапа Петра Великого, поета-версифікатора Алєксандра Пушкіна, то це вже вважалося б крамолою. Хоча ніхто й ніколи не кепкував. Таке нам і до голови не бралося. Ми були, і це аж ніяк не перебільшення, надійно паралізовані, ніби притлумлені якимсь насланням, адже, на відміну від української літератури, тобто насаджуваним її каноном письменників згідно з шкільною програмою, з одвічними проблемами боротьби із злиднями та визискувачами, в російській головними дійовими особами здебільша було освічене панство, яке незрідка розмовляло французькою, вело світські розмови про мистецтво, розваги, сенс людського існування і т. ін., в того панства було вдосталь часу на азартні ігри, дуелі та любовні романи. Воно, як звикле, байдикувало, знічев’я шукаючи ризикованих пригод та гострих відчуттів. Саме того, чого прагне кожна хрещена (так само, як і нехрещена) душа. Насправді ж, вона, московська класика, як на мене, таке собі духмяне чи, радше, напахмучене пір’ячко дворянського гнізда, – почасти салонна, почасти орнаментальна, почасти календарна. Ці її , сказати б, сумнівні чесноти помітив не лише тамтешній літературний критик уже позаминулого сторіччя Дмітрій Пісарєв, а й нині сущий скандальний російський політик і белетрист Едуард Лімонов у не так давно опублікованій, треба сказати, небезталанній книжці нарисів «Священні монстри» про низку знаменитостей, зокрема й очільників московитського письменства. Це з одного боку. З іншого ж боку, російській класиці властивий безпричинний, сказати б, позичений бунт, певно ж, не без впливу французьких подій кінця ХУІІІ, початку ХІХ сторіч, які московське франкомовне панство вважало мало не своїми кревними. З цього погляду московська література глибоко провінційна, позаяк переобтяжена ремінісценціями та переспівами з письменства Західної Європи, а надто метрополії, себто Франції. Звісно, Росія де-юре ніколи не перебувала в статусі французької колонії, проте, нікуди не дінешся, в ХІХ сторіччі фактично була глибокою культурною провінцією Європи, головно ж Франції. І це справді так. Але спостерігаємо парадоксальну річ: коли в глибоко провінційну московську літературу приходили, перепрошую за тавтологію, провінціали, зокрема з України, скажімо, Федір Достоєвський (Поділля) чи Микола Гоголь (Полтавщина), в наскрізь просяклому псевдовизвольним патосом («но гражданіном бить обязан») московському літературному середовищі з’являлося щось більш-менш вартісне. І, що прикметно, Достоєвського і Гоголя я сприймаю як, сказати б, напівсвоїх . Хоча ці два інородці несли з собою не лише свіжу кров, і то не тільки в московське, ба навіть у світове письменство, а й дух запроданства. Дух роздвоєння, дух дворушництва. «Українські» твори Гоголя по-гофманівськи гротескні, пародійні, буквально зіткані з мітів і вірувань, своєрідні поминки по нібито загиблій культурі з низкою нагадувань і пригадувань і саме в цьому їх неперебутність як літературної пам’ятки; водночас ці твори є романтичною брехнею і класикою українського романтизму, правда, поданою чужою мовою. Адже, згодьмося, між повістю «Тарас Бульба» й документованою «Історією запорізьких козаків» Дмитра Яворницького спільного мало. Саме стільки, як між «Енеїдою» Котляревського й оригіналом Вергілія. Хоча, як знаємо, до послуг Гоголя були друковані джерела з історії Зопорізької Січі, позаяк якийсь час він працював у петербурзькому архіві. Одначе завдання було інше, тож Микола Васильович надав перевагу кривавому фентезі, започаткованому партачем і

читати