Завантажити

пересмішником Вергілія (чи то пак пересмішником пересмішника Осіпова) Іваном Котляревським. Припускаю, що якби в Х1Х сторіччі існувала могутня Річ Посполита, то Гоголь ( маючи в своєму генеалогічному дереві амбітні соки польської шляхти) подався б аж ніяк не в Москву, а повість «Тарас Бульба» в такому разі мала б зовсім інші акценти. Одначе, поза сумнівом, і в польському письменстві ця повість була б чужорідним, себто українським явищем. Гоголь, як на мене, був таким собі зозуленям, підкинутим у гніздо московської літератури. А що робить зозуленя? Певно ж, викидає з гнізда все, що є там сліпого й кволого. Саме таку місію й виконав Микола Васильович, кажуть, за порадою Пушкіна, позбиткувавшись з так званих великоросів, назвавши їхні душі мертвими. Саме відтоді мертводухі й не втомлюються повторювати, буцімто всі вони вийшли з шинелі Гоголя, тобто з шкаралупи зозулячого яйця... А гріх, що його вчинив Гоголь, очевидячки, полягає в тому, що «зозуленя», бешкетуючи, забуло, якого воно роду та й почало співати осанну московському самодержавству, причому співало як істинний запроданець. А це завжди і у всіх більш-менш державних народів вважається тяжким переступом. Свого часу, працюючи у київському видавництві «Книга роду», я редагував двомовне видання «Тараса Бульби». Ба, більше того, мені навіть довелося шліфувати переклад повісті, зроблений Миколою Садовським ще на початку минулого сторіччя. В анотації до тієї книжки місію українця Гоголя я порівняв з місією ірландця Джойса. І загалом це справді так. Хоча між цими письменниками, і то, як знаємо, постатями світової міри, є певна відмінність і полягає вона в тому, що автор «Дублінців», на відміну від творця «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», ніколи не схилявся перед британською короною. Просто Джойс, окрім англійської мови, іншої не знав, принаймні настільки, щоб писати свою справді ірландську прозу. Може, дещо жорстокувато робити подібне припущення, але я його роблю: якщо факт просинання й перекидання ( а краще – перевертання, адже йдеться про перевертня) Гоголя в домовині є правдою, то це слід потрактовувати не інакше, як страшною помстою з України. Стосовно ж подоляка, хай і в другому чи третьому коліні, Достоєвського, то постає – і то, як відомо, не лише в моєму нарисі – питання: чи не є епілептик Смердяков з по суті автобіографічного роману «Брати Карамазови » напрочуд вдалим автопортретом безбатченка (та ж личина перевертня) Федора Михайловича, котрий так і не зміг позбутися смердіння совісті? До речі, хто вбив батька Достоєвського-Карамазова? Може, це на совісті братів, якщо мати їх за народ... Звісно, все те творилося на рівні підсвідомости. Як, до речі, на тому ж рівні підсвідомости Альбер Камю, уродженець уже де-факто французької колонії, знайшов в особі архіпоганого (і я тут цілковито солідаризуюся з архіпоганим Леніним) Достоєвського споріднену душу і значною мірою на комплексах цього великомученика створив концепцію своєї моделі екзистенціалізму. Якщо порівняти повість Камю «Падіння» і приблизно такого ж обсягу прозу Достоєвського «Нотатки з підпілля»*, то матимемо майже твори-близнюки, власне два виродження, два людиноненависницькі монологи з елементами сповіді. Хтось із російських письмаків робив припущення, що коли б за основоположника московського письменства було взято не аморфного з напівхамітською кров’ю Алєксандра Пушкіна, а хоча б уродженця знову ж таки українського Поділля Миколу Некрасова (містечко Немирів) , де, до слова, прадід Достоєвського нібито мав парафію, то воно б, московське письменство, пішло б зовсім іншим путівцем, а відтак мало б значніші набутки. Мабуть, з того дива не було б пива, адже поезія Некрасова, м’яко кажучи, не вражає. Вона – мізерія не те що в світовому літературному процесі, а й на тлі московського письменства, позаяк не є його набутком як ориґінальне явище. Що ж до минулого сторіччя то московський літпроцес, як на мене, набрав переважно семітської пігментації. Добре це чи зле – то вже інша річ. Було б щонайменше лицемірством заперечувати певний вплив московського письменства ХХ сторіччя на формування моїх естетичних уподобань. Вдавшись до абеткового принципу, мушу визнати, що, до прикладу, проза Леоніда Андрєєва, зокрема повість «Юда Іскаріот» чи рафінована поезія Інокентія Аннєнского мені, а надто замолоду, імпонували. Чого не скажу про Анну Ахматову з її, сказати б, нуднуватою поетичною гаркавинкою, пізніше послідовно імітованою, як на мене, зіпсованим перекладацькою роботою Іосіфом Бродскім. Певно ж, Україна анічогісінько не втратила, подарувавши Росії Анну Ахматову, нащадка симбіозу Інни Стогової, яка нібито висновувала свій родовід від Буніних, та «одесита з Молдаванки» Андрія Горенка. Поетеса в московській літературі посіла своє камерне місце. Хоча, звісно, камера залишається камерою. А ось вірші Алєксандра Блока десь у 70-х роках я навіть перекладав. Щоправда, ті кілька перекладів зробив не з

читати