Завантажити

загадкових, а неминучих, цілком логічних, після відведених кожному з нас «пристрастей і страстей», після інсультів та інфарктів, хронічних хвороб, після добігання нашого приватного часу на топтання рясту... Ілля помер, здається, в червні. На похороні обмаль людей, здебільша найближчі родичі та кілька спілчан. Відспівували Іллю у Видубецькому монастирі. Чомусь не думав, що над язичником, автором «Сварги», кадитиме московський піп. Але що сталося, те сталося. Я звернув увагу на руки небіжчика, складені у вигляді бумеранга як штрих до тибетської Книги Мертвих, себто Бардо Тодол. Отже, виконано своєрідний заповіт з надією на повернення. Але куди? Чи не на круги своя, в те коло, звідки, як запевняв нас Герман Гесе, ще ніхто не вирвався? Через якийсь місяць, уже наприкінці літа 2005 року, не стало Віктора Кордуна. Він помирав важко: чи не сто діб був у комі. Воробйов у ті дні перебував, сказати б, у стані депресії, був геть виснажений, але саме від нього я дізнався, що Кордун помер. На похорон ми з Миколою добиралися від Подолу, від його на той час уже однокімнатної квартири, власне на якихось дев’ять-десять квадратних метрів комірчини , до церкви Івана Богослова, що на подвір’ї Михайлівського монастиря – майже годину. Зупинялися перепочити, либонь, через кожні п’ятдесят, сто метрів. Час нас чекав... Ховати Кордуна мали у селищі Вишневому, поблизу Жулян. Ми з Воробйовим туди не поїхали, позаяк Микола ледь тримався на ногах. Натомісць пішли в Спілку письменників і там влаштували поминки. Після поминок Воробйов ніби трохи ожив. Услід за Кордуном, менше ніж за пів року, трагічно загинув уже напівзруйнований своїм же темпераментом Михайло Саченко, який в останні дні свого мученицького з каскадерськими ефектами життя ще встиг завершити передмову до «вибраного» Надії Кир’ян, та помер Михайло Москаленко, котрий у своєрідній інтерпретації ще на початку 70-х приніс у нашу свідомість стихії Сен-Жон Перса. Себто мій час, який, як сам хаос, стоїть на місці і який уже успадкували наступні пошуковці заборонених дверей, належить будь-кому, але не мені, не нам, бо об’єднати мертвих і поки що живих може лише смерть – рідна сестра поезії. Вона й буде, як я колись висловився в поемі «Змова дзеркал», спільним знаменником метаморфоз, котрі сталися з нами в другій половині ХХ – на початку ХХІ сторіч.

читати