Завантажити

1992-го майже з моєю ровесницею, поеткою Надією Кир’ян. Дехто з літературознавців та поетів мого покоління вважає її причетною до Київської школи, а дехто каже буцімто Надійка майже шістдесятниця. За манерою письма, можливо, й шістдесятниця, але ж вона ніколи не була конформісткою. Якщо формально сповідувати логічне мислення і бути трішки в гуморі, то поезія аж ніяк не жіноче діло. Поет, принаймні досі так вважалося, щонайменше асоціюється із співочим птахом, його, скажімо, порівнюють із соловейком. Не з солов’їхою, а саме з соловейком, бо, як відомо, солов’їхи не співають, позаяк мають інші, звісно, не менш нагальні клопоти. Може бути й інший арґумент. Кажуть, що поети – це щось на кшталт апостолів. А чом би й ні! Але знову ж таки хіба можна уявити в ролі апостола жінку? Вельми ризиковано навіть припустити таке блюзнірство, адже в теологічних канонах апостоли – то , можливо за окремими допатріархальними винятками, чоловіки. І це, вочевидь, не всі арґументи на потвердження моєї, певно ж, не позбавленої упереджености, версії. Одначе не будемо руйнувати усталений канон, визначений понад двадцять років тому (ще за сім-вісім років перед версією Кордуна – Григоріва) Василем Рубаном. Нехай у Київській школі буде вісім канонічних, якщо не соловейків чи апостолів, то, принаймні, колишніх школярів. Хоча я волів би бачити в каноні КШ і Михайла Саченка, позаяк завжди симпатизував йому, ба навіть по-своєму любив Михася, поета не так за покликанням, як за стилем життя. А щодо жінок... На цьому зупинюся, а то ще накличу на себе гнів великої Сапфо. Хоча не втримаюся, щоб не згадати Вірджінію Вулф, котру за життя сприймали більше як доньку Леслі Стіва чи дружину Леонарда Вулфа, аніж за самодостатню постать англійської літератури. Вірджинія Вулф, поза сумнівом, один з найбільших у ХХ сторіччі поетів-провидців потоку свідомости. Тож робимо, звісно, компромісний висновок: основне, аби ти неухильно йшов (йшла) на маяк, вирушивши в мандрівку ще «на світанні», себто в ранньому дитинстві. Нехай навіть маяком, по багатьох роках мандрів, буде твоя сексуальна орієнтація. А Вірджінія Вулф, як знаємо, була трішки лесбійкою , а отже, не зовсім «солов’їхою»…
1992 року з розвалом системи книгорозповсюдження «Веселка» почала занепадати і постала проблема, хто залишається у видавництві, а кому треба без зайвого галасу піти. І ми, процитую класика, «розлізлися межи людьми, мов мишенята». Скажімо, Олег Жупанський, пішовши з видавництва, очолив відділ поезії та мистецтва у «Всесвіті». До речі, лише завдяки Олегові дещо пізніше я зміг опублікувати в тому журналі низку своїх есеїв про європейських майстрів пензля, зокрема Едварда Мунка, Поля Сезана, Сальвадора Далі та ще кількох. Власне, і стимулом до написання більшости з тих есеїв була можливість вряди-годи публікуватися в моєму улюбленому часописі (принаймні, раз на рік). Ярослав Орос, а він у редакції літератури для молодших школярів, так йому вже велося, постійно працював на декретній ставці (редакторки тієї редакції почергово, одна за одною заходжувалися народжували дітей), влаштувався журналістом у вельми поважному журналі «Пам’ятки України». В моїй редакції теж передбачалося скорочення штатів. Звісно, я змушений був попрощатися з дошкільнятами. І я пішов до майже штатного рецензента веселчанських рукописів Михайла Слабошпицького, на той час головного редактора журналу з проблем кіномистецтва «Вавилон» (щоправда, той журнал уже за якихось шість-сім місяців потому канув у лету через нестачу фінансування) на посаду літературного редактора, а Кир’ян, залишившись у «Веселці», продовжувала до самої пенсії редагувати літературу для малечі. У Михайла мені велося непогано: режим роботи майже вільний, окрім того, саме там я опублікував есей про малярство Бориса Плаксія «Незникома білість полотна», а також вірші з майбутньої моєї книжки «Синус покутя» (до речі, спочатку назва була «Синус покуті», але потім я заглянув до словника Бориса Грінченка і правопис слова «покуть» змінив).
Свої перші самвидавські книжки видав за три-чотири роки після закінчення інституту. То були збірки «Пунктир навіженств» (1969 рік) та «Змова дзеркал» ( 1971 рік), друга з них «витримала» кілька видань... по вісім чи щонайбільше шістнадцять примірників кожне, видав також маніфест «Натюрморт для студії» (1979 рік). Власне, то був і не маніфест, а такий собі дещо манірний постскриптум до якогось етапу мого віршування. Я хотів щось узагальнити, попрощатися з учнівством, одне слово зупинитися й поміркувати над сакраментальним: куди йдемо... Хоча, коли Андрій Підпалий, вже після публікації мого маніфесту в «легально» виданій книжці («Змова дзеркал», 2005 рік), виділив йому місце на своєму сайті, було чимало відгуків-коментарів, ба виникла навіть полеміка. Полемізували молоді й зубаті, не називаючи своїх прізвищ. Обережно кусали мене. Хтось звинувачував, причому безпідставно, в

читати