Завантажити

Малкович. У редакцію літератури для дошкільнят він прийшов узимку 1985 року. На той час Іван був автором поки що єдиної книжки віршів «Білий камінь», виданої за сприяння Дмитра Павличка і Ліни Костенко. Щоправда, працювали ми з ним в одному видавництві і в одній кімнаті


*У загалом цікавій книжці Володимира Даниленка «Лісоруб у пустелі», написаній дещо на взір «Алхімії слова» Яна Парандовського, серед іншого досліджуються, як каже автор, «архетипи раю, ворога, героя, смерти, часу в сучасній українській поезії». Досліджуються окремі твори поетів, починаючи від Любові Голоти, Івана Малковича і закінчуючи Петром Галичем та Людмилою Скирдою. І хоча в преамбулі до свого аналізу В. Даниленко посилається на К. Г. Юнґа, який «розглядав архетипи як образи колективного несвідомого» (курсив мій – С. В.), в процесі аналізу переказується зміст, власне сюжет, майже кожного вірша. Скажімо, процитувавши твір Л. Голоти, дослідник пише: «У цьому вірші викладено погляд дорослої жінки на ту безжурну пору дитинства, коли все життя було ще попереду». А ось що мовиться про твір Герасим’юка: «У вірші Василя Герасим’юка «Неправда, що деспот засліпить ворога» йдеться про конформізм серед українських письменників. Це історія конформіста, який служить окупаційній владі і водночас своєму народу, історія антигероя...». Виникає логічне питання: якщо це історія, тим більше переказ бувальщини, то що тут «несвідомого», власне, що тут від поезії, тим паче сучасної з її хисткими асоціативними зв’язками. Адже архетипи, згідно з Юнґом, недоступні безпосередньому сприйняттю, а відтак усвідомлюються лише через їх проекцію на зовнішні об’єкти. Відтак те, що мав на увазі Юнґ, себто «архетипи як образи колективного несвідомого», певно ж, не надається до такого прямолінійного переказу й аналізу. Своїм тлумаченням доробку різних поетів другої половини ХХ сторіччя Володимир Даниленко мимоволі потверджує сакраментальну істину: таємниця поезії, як і таємниця самого життя, непізнавана. Не дарма ж автор відмовився від коментування віршів поетів Київської школи. Бо як би він спромігся тлумачити, скажімо, поезію Івана Семененка... Хоча, гадаю, цього аргументовано не зміг зробити і Тарас Пастух у своїй монографії «Київська школа поезії та її оточення». Будь-яка герменевтика є експериментальною, тож якоїсь достеменности від літературознавця чекати не доводиться. Архетипи, себто наріжні камені нашої природи, очевидячки, зберігаються у недосяжній для нашої свідомости місцині, себто в такій собі преамбулі до буття. Тож шукати їх «на цій транзитній поверхні» суща марнота.


недовго. Може, Іванкові стало нудно чи з якоїсь іншої причини, але за рік-два він перебрався до видавництва «Молодь» у тамтешню редакцію поезії до майже своїх ровесників Василя Герасим’юка та Ігоря Римарука. І, як на мене, саме вчасно (хоча б з моїх егоїстичних міркувань), адже лише завдяки Малковичу у «Молоді» побачила світ моя книжка «Колекція снігів». Річ у тому, що головний редактор видавництва, а ним був російськомовний поет-пушкініст ( здебільшого писав вірші й поеми про Пушкіна) Володимир Гоцуленко, навідріз відмовився її видавати. Насамперед, його не задовольняла сама назва збірки. Мовляв, не може бути колекції снігів, адже сніг тане... «То це що, Ваша книжка –морозильник?» – казав він, либонь, вбачаючи уже в самій назві рукопису якусь крамолу. Аби не тодішній директор «Молоді» Анатолій Давидов, який, по-перше, прийшовши у видавництво з комсомольських органів, був цілковито поглинутий власною амбітною ідеєю збудувати письменницьку кар’єру на кшталт кар’єри Джеральда Дарела, а по-друге, був на кілька голів вищий свого головного редактора і, на відміну від нього, визнавав право на існування різної поезії, а крім того, ніде правди діти, його рукопис оповідань «Озивайко» саме був на моєму редакторському столі у «Веселці» (і тут я цілковито згодний із Романом Кухаруком щодо існування своєрідного бартеру між «Молоддю» та «Веселкою»), хтозна як би воно й склалося. Окрім Малковича, у «Веселці» я мав ще кількох однодумців. А це нині вже покійний перекладач з англійської, а дещо пізніше журналіст на радіо Бі-бі-сі Володя Романець та ми, й досі живі: окрім мене, прозаїк Ярослав Орос та поет і перекладач, але вже з французької, Олег Жупанський. Всі ми були редакторами літератури так званого періоду розвиненого соціалізму, тобто людьми підневільними, залежними від цензури, власне Головліту, а ще могильниками того ж таки розвиненого соціалізму, позаяк то був час кардинальних змін і, скористаюсь біблійною лексикою, про падіння великої блудниці, себто Москви, не говорив лише ледачий. Ми були більш-менш молодими, а Ярослав Орос той і взагалі, як кажуть армійські діди, салага. Якщо добре поміркувати, то, може, веселчанські роки в моєму житті можна вважати не згірш за студентські. Починав я свою редакторську діяльність у «Веселці» 1984 року разом з Олегом Жупанським, а завершив

читати