Електронна бібліотека/Щоденники

Вино осінньої печаліВіктор Вербич
Зміниться все. І навіть незмінність тепла...Сергій Жадан
Таке, ніби – вчора...Микола Гриценко
Таке, немов всечассю свідок...Павло Вольвач
…хай скаже тепер, або замовкнеСергій Жадан
Під соснамиВіктор Палинський
О.Ч.Мар´яна Савка
Вчора почався вересень і вона...Сергій Жадан
боже я все ще дитина...Мар´яна Савка
ВіршіСергій Таран
Ночей серпневих шоколад гарячий...Ігор Павлюк
На цвинтарі (з книги "Ніж"Тіль Ліндеманн
І не розповіли головного...Сергій Жадан
зафарбуємо годинник будем жити так як хочем...Тарас Федюк
Золотий саксофонВіктор Палинський
місяць зливає віск...Галина Крук
Шмарката баба (новела)Іван Андрусяк
Літо скрапує з ягід липня...Василь Кузан
Моцарт, господар, іншіБогдан Смоляк
Усміхнися – нас знимкує далека літня гроза...Галина Крук
Хочеш дочекаємося закінчення літа...Оксана Розумна
Радість — це те, що дається з боєм...Сергій Жадан
Вагітна жінка, схожа на книгу з продовженням...Сергій Жадан
Це вона… (новела)Віктор Палинський
Перекажеш іншим своїми словами...Сергій Жадан
не кажи що Бога немає що його ніколи не існувало...Богдана Матіяш
Візії та рефлексії (новелета)Віктор Палинський
БрехтСергій Жадан
Ефект колібрі (новела)Віктор Палинський
СакартвелоВіктор Вербич
Таємниці незрячих миттєвостейВіктор Палинський
Кримський цугцвангЄвген Баль
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Завантажити

Парнасців, то в Празьку чи Київську. Хоча наймудрішим з-поміж нас виявився все-таки маляр (один на всю Київську школу) Борис Плаксій. Його наставники – Філонов та Кандинський – з відомих причин – не надокучали учневі надмірною опікою, а плящина вина чи оковитої якоюсь мірою корегувала манеру письма. Плаксій нагадує мені Огюста Родена: така ж працездатність і працелюбність, така ж одержимість і безкомпромісність. Як і до Родена, до Плаксія завжди горнулися поети: кожен з нас час від часу перебував під магією його, сказати б, малярського верлібру. І що головне в цій людині, так це ота вроджена порядність: нікого не продав і нікого не купив. Його школа з тих, які не охопити одним поглядом, позаяк її учні й педагоги перебувають у різних епохах і в різних культурах.
Хоча згадаю й прикрий епізод, але лише заради потвердження неспростовної істини, що святих поміж смертних не буває. А епізод справді прикрий. Все почалося з того, що ще наприкінці 80-х я написав про малярство Бориса невеличкий есей, буквально якихось десять сторінок машинопису, назвавши його «Незникома білість полотна». Написав ту статейку на його ж прохання, і в процесі роботи над нарисом повсякчас консультувався з маляром, аби не помилитися в якихось деталях біографії й особливостей творчої манери. Потреба такої статті виникла з тієї причини, що, здається, 1991 року в Канаді мала відбутися Плаксієва персональна виставка. А про його творчість, оскільки він не був членом СХ України, а відтак не вважався професіоналом, на той час не було жодної більш-менш ґрунтовної розвідки, хіба що за винятком не мистецтвознавчої, а радше журналістської статті Данила Кулиняка, опублікованої в журналі «Україна». Яке ж було моє здивування, коли пізніше, вже майже через рік після відбуття тієї виставки, я, будучи на гостині в Плаксія, побачив проспект тієї виставки, а в ньому, причому дослівно, подано фрагменти моєї статті під прізвищем якоїсь канадської пані, мабуть, з українських емігрантів, чи то журналістки, чи то мистецтвознавиці. А надрукувати свою статтю я зміг лише через якихось три-чотири роки після її написання, себто вже після канадської виставки, в редагованому Михайлом Слабошпицьким журналі «Вавилон». Мораль висновується сама від себе: порядність порядністю, але ніколи не можна легковажити своїм авторським правом. Втім, можливо, Плаксій ні в чому й не винен. Просто стався прикрий збіг обставин: була нагальна потреба для проспекту виставки подати якийсь текст, а в Плаксія в кишені, як завжди загиджених фарбами штанів, завалялась моя стаття. Звісно, вона там не завалялась: він для того і взяв її з собою, вирушаючи з Києва на свою персональну виставку, аби в слушний момент використати. Бо навіщо ж ми її, спитати б нас, писали? А Плаксій до того ж перед відкриттям виставки міг бути
*Переклад Олега Жупанського.

під доброю мухою... Але чи така версія виправдовує Бориса Івановича? Певно, ні. До слова, я собі ніколи не дозволяв плагіату, принаймні усвідомленого. Я завжди, беручи перо чи сідаючи до друкарської машинки, знав чого хочу, а відтак, щоб досягти мети, не гребував нічим, ба навіть закоріненими в мораль табу, але, повторюю, ніколи не вдавався до плагіату. Бачить Бог, я безліч разів переступав межі етичного як його розуміють різних мастей чистоплюї, сповна втішався зі свого й чужого цинізму, але це мої гріхи, а можливо, якщо вірити в метаморфози, і мої чесноти. Хто як потрактує. Так само я дивився і на творчість моїх сучасників: пишіть як завгодно, але не крадьте чужих гріхів і чужих чеснот, не будьте папугами в тих суворих кліматичних умовах, за яких папуги не виживають... Інша річ, якщо комусь сподобався твій рядок і той хтось, що б там не було, хоче долучити його до свого доробку, я не відмовляв. Саме з таким проханням колись звернувся до мене Микола Біденко. Йому, забаглося в одному з монтажів (так він називає свої поезії) обіграти рядок з мого вірша. І на ту процедуру просив моєї згоди. Я погодився, але за умови, що та поезія буде або присвячена мені, або той рядок з мого вірша він винесе в епіграф. Біденко пристав на першу пропозицію – присвятив мені свій монтаж, котрий і ввійшов до його книжки «Скелет блискавки», що побачила світ у видавництві «Юніверс». До слова, я ту книжку редагував. А от Плаксієві згоди на плагіат, та ще й на такий цинічний, не давав. Хоча все це, повторюю, оприлюднено заради істини... Друзям треба прощати, та, очевидно, до певної межі.
Пригадую, коли Борисові Плаксію присудили Шевченківську премію, він чомусь зателефонував мені: як бути, чи одержувати винагороду, а чи відмовитися. Що я міг порадити? І я сказав, мовляв, з тебе не впаде шапка, чи то пак корона, якщо візьмеш ту жалюгідну премію. До речі, не пам’ятаю жодного випадку, щоб хтось з українців не взяв премії, бодай такої сміховинної, як імени колаборанта Павла Тичини. Сказано, безхребетність. Хоча Плаксіїв дзвінок вселяє бодай якусь надію. Хоч і холостий, а все-таки

Партнери