Завантажити

Парнасців, то в Празьку чи Київську. Хоча наймудрішим з-поміж нас виявився все-таки маляр (один на всю Київську школу) Борис Плаксій. Його наставники – Філонов та Кандинський – з відомих причин – не надокучали учневі надмірною опікою, а плящина вина чи оковитої якоюсь мірою корегувала манеру письма. Плаксій нагадує мені Огюста Родена: така ж працездатність і працелюбність, така ж одержимість і безкомпромісність. Як і до Родена, до Плаксія завжди горнулися поети: кожен з нас час від часу перебував під магією його, сказати б, малярського верлібру. І що головне в цій людині, так це ота вроджена порядність: нікого не продав і нікого не купив. Його школа з тих, які не охопити одним поглядом, позаяк її учні й педагоги перебувають у різних епохах і в різних культурах.
Хоча згадаю й прикрий епізод, але лише заради потвердження неспростовної істини, що святих поміж смертних не буває. А епізод справді прикрий. Все почалося з того, що ще наприкінці 80-х я написав про малярство Бориса невеличкий есей, буквально якихось десять сторінок машинопису, назвавши його «Незникома білість полотна». Написав ту статейку на його ж прохання, і в процесі роботи над нарисом повсякчас консультувався з маляром, аби не помилитися в якихось деталях біографії й особливостей творчої манери. Потреба такої статті виникла з тієї причини, що, здається, 1991 року в Канаді мала відбутися Плаксієва персональна виставка. А про його творчість, оскільки він не був членом СХ України, а відтак не вважався професіоналом, на той час не було жодної більш-менш ґрунтовної розвідки, хіба що за винятком не мистецтвознавчої, а радше журналістської статті Данила Кулиняка, опублікованої в журналі «Україна». Яке ж було моє здивування, коли пізніше, вже майже через рік після відбуття тієї виставки, я, будучи на гостині в Плаксія, побачив проспект тієї виставки, а в ньому, причому дослівно, подано фрагменти моєї статті під прізвищем якоїсь канадської пані, мабуть, з українських емігрантів, чи то журналістки, чи то мистецтвознавиці. А надрукувати свою статтю я зміг лише через якихось три-чотири роки після її написання, себто вже після канадської виставки, в редагованому Михайлом Слабошпицьким журналі «Вавилон». Мораль висновується сама від себе: порядність порядністю, але ніколи не можна легковажити своїм авторським правом. Втім, можливо, Плаксій ні в чому й не винен. Просто стався прикрий збіг обставин: була нагальна потреба для проспекту виставки подати якийсь текст, а в Плаксія в кишені, як завжди загиджених фарбами штанів, завалялась моя стаття. Звісно, вона там не завалялась: він для того і взяв її з собою, вирушаючи з Києва на свою персональну виставку, аби в слушний момент використати. Бо навіщо ж ми її, спитати б нас, писали? А Плаксій до того ж перед відкриттям виставки міг бути
*Переклад Олега Жупанського.

під доброю мухою... Але чи така версія виправдовує Бориса Івановича? Певно, ні. До слова, я собі ніколи не дозволяв плагіату, принаймні усвідомленого. Я завжди, беручи перо чи сідаючи до друкарської машинки, знав чого хочу, а відтак, щоб досягти мети, не гребував нічим, ба навіть закоріненими в мораль табу, але, повторюю, ніколи не вдавався до плагіату. Бачить Бог, я безліч разів переступав межі етичного як його розуміють різних мастей чистоплюї, сповна втішався зі свого й чужого цинізму, але це мої гріхи, а можливо, якщо вірити в метаморфози, і мої чесноти. Хто як потрактує. Так само я дивився і на творчість моїх сучасників: пишіть як завгодно, але не крадьте чужих гріхів і чужих чеснот, не будьте папугами в тих суворих кліматичних умовах, за яких папуги не виживають... Інша річ, якщо комусь сподобався твій рядок і той хтось, що б там не було, хоче долучити його до свого доробку, я не відмовляв. Саме з таким проханням колись звернувся до мене Микола Біденко. Йому, забаглося в одному з монтажів (так він називає свої поезії) обіграти рядок з мого вірша. І на ту процедуру просив моєї згоди. Я погодився, але за умови, що та поезія буде або присвячена мені, або той рядок з мого вірша він винесе в епіграф. Біденко пристав на першу пропозицію – присвятив мені свій монтаж, котрий і ввійшов до його книжки «Скелет блискавки», що побачила світ у видавництві «Юніверс». До слова, я ту книжку редагував. А от Плаксієві згоди на плагіат, та ще й на такий цинічний, не давав. Хоча все це, повторюю, оприлюднено заради істини... Друзям треба прощати, та, очевидно, до певної межі.
Пригадую, коли Борисові Плаксію присудили Шевченківську премію, він чомусь зателефонував мені: як бути, чи одержувати винагороду, а чи відмовитися. Що я міг порадити? І я сказав, мовляв, з тебе не впаде шапка, чи то пак корона, якщо візьмеш ту жалюгідну премію. До речі, не пам’ятаю жодного випадку, щоб хтось з українців не взяв премії, бодай такої сміховинної, як імени колаборанта Павла Тичини. Сказано, безхребетність. Хоча Плаксіїв дзвінок вселяє бодай якусь надію. Хоч і холостий, а все-таки

читати