Завантажити

«Чорний обеліск », згадуючи чужу, а заодно й свою літстудійну молодість, теж каже, що вони збиралися таки раз на тиждень. Хоча винятки можуть бути. Можливо, десь молоді таланти збираються мало не щодня. Якщо не на літстудіях отримують вишкіл, то в салонах. До прикладу, в літературному салоні якоїсь пані на кшталт гемінґвеївської Гертруди Стайн.
Як воно, знову ж таки, ведеться чи не на всіх літстудіях, після читання віршів та їх обговорення, ми невеличкими гуртами по три – п’ять душ прямували до найближчої забігайлівки. А найближчою (і то найдешевшою) від «Молоді» була «Кулішна», її простенька реклама щовечора спалахувала якраз навпроти письменницької книгарні «Сяйво». Там ми вечеряли досить пристойним кулішем, пили сухе або й міцне вино і, звісно ж, будували плани на майбутнє. Іноді, якщо були більші гроші, відвідували дегустаційну залу «Закарпатської троянди», а це неподалік від «Кулішної», але вже на протилежному боці теперішньої Великої Васильківської, а тоді то була Червоноармійська вулиця. Там посеред зали помірними струменями вибухав невеличкий, складений з гранітних камінців, водограй, там було затишно. Дівчина в національному вбранні подавала келішки з різними винами. Ми повільно пили й закушували шматочками грецького горіха. Найбільше мені смакувало «Іршавське». Дивовижне вино. Нагадує «Ізабеллу» ( знову ж таки майже героїню Ремаркового «Чорного обеліска»), але з особливим присмаком. Дещо пізніше воно з прилавків зникло. А відтак не стало його і на дегустацію.
Щодо мови то частина наших літстудійців, а це здебільшого корінні київські гебреї, писали російською. Вважали своїми вчителями Мандельштама, Пастернака й Ахматову. Навіть римували їм у лад, щось на кшталт мєтєль – канітєль або канітєль – апрєль. Вірші читали в одній тональності з ритмічним завиванням на останньому слові рядка на зразок ахматовського: «І так ґрудь холодєла,/ Но шаґі твоі билі лєгкі./ Я на правую руку надєла/ Перчатку с лєвой рукі.». Деякі російськомовні поети, скажімо такі як Геннадій Беззубов, з розпадом Совєтського Союзу емігрували до Ізраїлю або в США. Але ось що дивує: чомусь ніхто з них не подався до Росії, адже такий крок для справді російського поета був би більш логічний. ( До речі, нещодавно я знайшов в Інтернеті сайт Гени Беззубова і там побачив світлину, а на ній старезного діда в ярмулці. І тут-таки сказав собі: ти, мабуть, давно не дивився в дзеркало. Тільки й того, що без ярмулки. ). Хоча такі поети, як Юрій Каплан, нібито змирилися з розпадом (чи напіврозпадом) Родіни і залишились в Україні вболівати за русскоязичную літєратуру та укладати і видавати так звані антології русскоязичних поетов, жівущіх на Украінє.
Переважна ж більшість наших літстудійців, а це відсотків дев’яносто поетів (хоча були й прозаїки, ба навіть драматурги, перекладачі), прибилися до Києва з різних куточків України, здебільша з сіл та районних містечок, переважно студенти гуманітарних факультетів столичних навчальних закладів, писали українською і кумири в них були інші: від Шевченка, Тичини, Бажана, українських шістдесятників до Лорки, Аполінера, Елюара, Вітмена та ін., чия поезія в ті роки почала з’являтися спочатку в російських, а згодом і в українських перекладах. Писали по-різному. Переважно були законослухняні, в кого і зміст, і форма, з погляду толерантности до політичного режиму, бездоганні, без будь-якого копирсання в собі та без формалістичних вибриків, як висловлювалися в ті часи редактори видавництв і редакцій журналів. Про рівень поезії законослухняних можна скласти уявлення, гортаючи щорічний альманах «Вітрила», що видавався в «Молоді» і де всі ті, сказати б, талановиті й різні друкувалися. Одначе ходили на літстудію і справді цікаві віршники, яких, з певними обмовками, можна назвати аванґардом тодішньої молодої поезії, як от: Григорій Кириченко, уже згадуваний Микола Холодний, Віктор Могильний, Віктор Баришполь… Щоправда, всі вони, за винятком хіба що Холодного, пізніше з літературного процесу майже випали. І те, що професор Юрій Ковалів спробував було повернути в літпроцес одного з них, а йдеться саме про Григорія Кириченка, ввівши кілька віршів цього віршника до «Антології української поезії другої половини ХХ сторіччя» (2001 р.), ситуації не змінило. Десь років два-три тому в «Літературній Україні» було видрукувано вже чималу добірку (на газетну шпальту) поезій Кириченка, але знову ж таки на сьогодні вони сприймаються як суто шухлядні… На шкоду власне поезії всі ті поети повсякчас декларували бунт супроти стагнації та національного приниження, всі вони були політично заанґажовані. І то аж надто заанґажовані. Геть поспіль перейняті духом нонконформізму, себто відчувалося, що їхня творчість – то творчість рабів, котрі мріють про волю. Здавалося, кінця «тунелеві» не видко, складалося навіть враження, що автори тих віршів не надто й хотіли виходу з нього, адже, якщо він, реальний, засіріє

читати