Завантажити

жодні ремесла чи, як воно й годилося б казати, рукомесела (що ж, хоча б у цьому я вдався в тата). Тож одразу після школи, перш ніж мене рекрутували до совєтської армії, мусив іти працювати чорноробом, причому часто, мало не що кілька місяців, міняв місце роботи,

*Пригадую, з нагоди якогось ювілею, здається, 85-річчя діаспорного поета Ігоря Качуровського, в спілчанському Будинку літераторів відбувався творчий вечір. На тому дійстві доктор філологічних наук Степан Крижанівський скаржився: «Ну які ми філологи порівняно з ювіляром, ми ж були відірвані від світового літературного процесу.». Але, як мені здається, річ не так у відрубності, як у самій совєтській методології, яка унеможливлювала будь-які рухи письменника в той чи інший бік від визначених ВКП(б) норм і правил. До речі, у мене зберігається альманах університетської літстудії ім. Василя Чумака «Світанок», виданий наприкінці 50-х років за редакцією одного з її керівників – Степана Андрійовича Крижанівського. Вміщені в тому збірникові ялові віршики ( і така ж анемічна проза) зашорених авторів справляють прикре враження; ба навіть не віриться, що це писалося в другій половині ХХ сторіччя і що через якихось десять – п’ятнадцять років на літературній мапі, хоча спочатку і в самвидаві, з’явиться Київська школа поезії.

а в армію пішов з будівництва, переяславського міжколгоспбуду, де якийсь час був на побігеньках у мулярів.
Коли ж через два роки служби у прикордонних військах повернувся додому (мене комісували з львівського шпиталю: там я десь протягом двох-трьох місяців лежав з діагнозом гострий панкреатит), а це сталося навесні 1965 р., мав, по-перше, як уже казав, тверде бажання отримати вищу освіту і, по-друге, купу віршів, жоден з яких так і не побачив світу. До речі, щось із тих опусів у своєму листі до мене хвалив Володимир Сосюра. Звісно, я йому надсилав ті кілька своїх творінь не для того, щоб він хвалив їх, позаяк я, як і кожен початківець, був упевнений у їхній досконалості, а з тим, аби старший колега допоміг мені зорганізувати публікацію в якомусь із поважних київських часописів. Хоча хто б його послухав! Володимир Миколайович натомісць радив мені в армії й після неї шукати літературне оточення. Щоправда, в армії я того оточення не шукав, бо там його просто не було та й не могло бути вже хоча б тому, що на моїй заставі з 50 – 60 заставчан була добра половина литовців та кавказців, а решта – збірна «ат Маскви да саміх да акраін». І, певна річ , усім тим моїм «однополчанам», поезія була, хоч це й дещо грубувато, але де дінешся – п’ятим колесом до воза. Тож залишалася надія знайти споріднені душі вже деінде після служби. Оскільки мене звільнено в запас, а для цієї категорії абітурієнтів були пільги, то до педінституту вступив без жодних ускладнень. На той час я досить непогано володів розмовною німецькою мовою. У мене була якась практика розмовляти по-німецькому, позаяк на заставі служив етнічний німець, родом, здається, з Уралу, і ми з ним досить часто – в дозорі, на прикордонній вишці, а здебільша на тій-таки заставі в так званій лєнінской комнатє – частенько спілкувалися його рідною мовою. Твір з української літератури я написав на четвірку. То була єдина четвірка з п’яти екзаменів. Отже, загалом у мене набралося двадцять чотири бали з двадцяти п’ятьох, як тоді казали, можливих. Восени 1965 року я вже був студентом українського відділення філфаку. На противагу середній школі вища освіта для мене не стала каторгою. Либонь, навпаки. Навіть фізкультура не допікала, позаяк на кафедрі фізкультури існували різні секції, і я обрав собі гру в шахи. Чом не спорт! Хоча, сказати по-щирості, я цієї гри ніколи не любив, одначе кращого вибору з-поміж секцій не було. Потроху втягнувся, а через якийсь рік чи два мав навіть розряд. А пан ґросмейстер (не пам’ятаю вже його прізвища) , котрий керував педінститутською секцією шахів, пророкував мені як шахістові непогане майбутнє. До речі, шахи чи не впродовж усієї моєї аргонавтознавчої одісеї фігурують у віршах як перманентна , а водночас завжди підсумкова партія з низкою несподіваних ходів та рокіровок метафор.
Одначе і в інституті, як же без нього, виник конфлікт і знову таки пов’язаний з викладачем української літератури. Причому з викладачем так званої української радянської літератури. А ним був здібний літературознавець, але наскрізь просовєтський професор Юрій Кобилецький. Частково це його псевдонім як літератора, бо в миру він був Іваном Кобилецьким. Свого часу приятелював чи не з усіма класиками тієї літератури, а тому в лекції завжди вплітав свої спогади про збавлені в добірному товаристві дні, а то й ночі. Розповідь про різні придибенції, що траплялися з класиками соцреалізму та самим Кобилецьким, розпочиналася приблизно так: « Я, Тичина, Рильський і Сосюра якось поїхали…». Себто на скромність товариш професор не скаржився. Свої

читати