Електронна бібліотека/Щоденники

Вино осінньої печаліВіктор Вербич
Зміниться все. І навіть незмінність тепла...Сергій Жадан
Таке, ніби – вчора...Микола Гриценко
Таке, немов всечассю свідок...Павло Вольвач
…хай скаже тепер, або замовкнеСергій Жадан
Під соснамиВіктор Палинський
О.Ч.Мар´яна Савка
Вчора почався вересень і вона...Сергій Жадан
боже я все ще дитина...Мар´яна Савка
ВіршіСергій Таран
Ночей серпневих шоколад гарячий...Ігор Павлюк
На цвинтарі (з книги "Ніж"Тіль Ліндеманн
І не розповіли головного...Сергій Жадан
зафарбуємо годинник будем жити так як хочем...Тарас Федюк
Золотий саксофонВіктор Палинський
місяць зливає віск...Галина Крук
Шмарката баба (новела)Іван Андрусяк
Літо скрапує з ягід липня...Василь Кузан
Моцарт, господар, іншіБогдан Смоляк
Усміхнися – нас знимкує далека літня гроза...Галина Крук
Хочеш дочекаємося закінчення літа...Оксана Розумна
Радість — це те, що дається з боєм...Сергій Жадан
Вагітна жінка, схожа на книгу з продовженням...Сергій Жадан
Це вона… (новела)Віктор Палинський
Перекажеш іншим своїми словами...Сергій Жадан
не кажи що Бога немає що його ніколи не існувало...Богдана Матіяш
Візії та рефлексії (новелета)Віктор Палинський
БрехтСергій Жадан
Ефект колібрі (новела)Віктор Палинський
СакартвелоВіктор Вербич
Таємниці незрячих миттєвостейВіктор Палинський
Кримський цугцвангЄвген Баль
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Завантажити
« 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 »

жодні ремесла чи, як воно й годилося б казати, рукомесела (що ж, хоча б у цьому я вдався в тата). Тож одразу після школи, перш ніж мене рекрутували до совєтської армії, мусив іти працювати чорноробом, причому часто, мало не що кілька місяців, міняв місце роботи,

*Пригадую, з нагоди якогось ювілею, здається, 85-річчя діаспорного поета Ігоря Качуровського, в спілчанському Будинку літераторів відбувався творчий вечір. На тому дійстві доктор філологічних наук Степан Крижанівський скаржився: «Ну які ми філологи порівняно з ювіляром, ми ж були відірвані від світового літературного процесу.». Але, як мені здається, річ не так у відрубності, як у самій совєтській методології, яка унеможливлювала будь-які рухи письменника в той чи інший бік від визначених ВКП(б) норм і правил. До речі, у мене зберігається альманах університетської літстудії ім. Василя Чумака «Світанок», виданий наприкінці 50-х років за редакцією одного з її керівників – Степана Андрійовича Крижанівського. Вміщені в тому збірникові ялові віршики ( і така ж анемічна проза) зашорених авторів справляють прикре враження; ба навіть не віриться, що це писалося в другій половині ХХ сторіччя і що через якихось десять – п’ятнадцять років на літературній мапі, хоча спочатку і в самвидаві, з’явиться Київська школа поезії.

а в армію пішов з будівництва, переяславського міжколгоспбуду, де якийсь час був на побігеньках у мулярів.
Коли ж через два роки служби у прикордонних військах повернувся додому (мене комісували з львівського шпиталю: там я десь протягом двох-трьох місяців лежав з діагнозом гострий панкреатит), а це сталося навесні 1965 р., мав, по-перше, як уже казав, тверде бажання отримати вищу освіту і, по-друге, купу віршів, жоден з яких так і не побачив світу. До речі, щось із тих опусів у своєму листі до мене хвалив Володимир Сосюра. Звісно, я йому надсилав ті кілька своїх творінь не для того, щоб він хвалив їх, позаяк я, як і кожен початківець, був упевнений у їхній досконалості, а з тим, аби старший колега допоміг мені зорганізувати публікацію в якомусь із поважних київських часописів. Хоча хто б його послухав! Володимир Миколайович натомісць радив мені в армії й після неї шукати літературне оточення. Щоправда, в армії я того оточення не шукав, бо там його просто не було та й не могло бути вже хоча б тому, що на моїй заставі з 50 – 60 заставчан була добра половина литовців та кавказців, а решта – збірна «ат Маскви да саміх да акраін». І, певна річ , усім тим моїм «однополчанам», поезія була, хоч це й дещо грубувато, але де дінешся – п’ятим колесом до воза. Тож залишалася надія знайти споріднені душі вже деінде після служби. Оскільки мене звільнено в запас, а для цієї категорії абітурієнтів були пільги, то до педінституту вступив без жодних ускладнень. На той час я досить непогано володів розмовною німецькою мовою. У мене була якась практика розмовляти по-німецькому, позаяк на заставі служив етнічний німець, родом, здається, з Уралу, і ми з ним досить часто – в дозорі, на прикордонній вишці, а здебільша на тій-таки заставі в так званій лєнінской комнатє – частенько спілкувалися його рідною мовою. Твір з української літератури я написав на четвірку. То була єдина четвірка з п’яти екзаменів. Отже, загалом у мене набралося двадцять чотири бали з двадцяти п’ятьох, як тоді казали, можливих. Восени 1965 року я вже був студентом українського відділення філфаку. На противагу середній школі вища освіта для мене не стала каторгою. Либонь, навпаки. Навіть фізкультура не допікала, позаяк на кафедрі фізкультури існували різні секції, і я обрав собі гру в шахи. Чом не спорт! Хоча, сказати по-щирості, я цієї гри ніколи не любив, одначе кращого вибору з-поміж секцій не було. Потроху втягнувся, а через якийсь рік чи два мав навіть розряд. А пан ґросмейстер (не пам’ятаю вже його прізвища) , котрий керував педінститутською секцією шахів, пророкував мені як шахістові непогане майбутнє. До речі, шахи чи не впродовж усієї моєї аргонавтознавчої одісеї фігурують у віршах як перманентна , а водночас завжди підсумкова партія з низкою несподіваних ходів та рокіровок метафор.
Одначе і в інституті, як же без нього, виник конфлікт і знову таки пов’язаний з викладачем української літератури. Причому з викладачем так званої української радянської літератури. А ним був здібний літературознавець, але наскрізь просовєтський професор Юрій Кобилецький. Частково це його псевдонім як літератора, бо в миру він був Іваном Кобилецьким. Свого часу приятелював чи не з усіма класиками тієї літератури, а тому в лекції завжди вплітав свої спогади про збавлені в добірному товаристві дні, а то й ночі. Розповідь про різні придибенції, що траплялися з класиками соцреалізму та самим Кобилецьким, розпочиналася приблизно так: « Я, Тичина, Рильський і Сосюра якось поїхали…». Себто на скромність товариш професор не скаржився. Свої

« 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 »

Партнери