Завантажити

лекції він час від часу оздоблював епізодами з приватного, а то й інтимного життя своїх приятелів, після чого в авдиторії наставало пожвавлення. Це було щось на взір проповідей фельдкурата Отто Каца з «Пригод браваго вояка Швейка». Улюбленим поетом професора був Андрій Малишко. Пригадую, лекцію про творчість автора «Прометея» Юрій Свиридович розпочав патетично: «Як не можна уявити українську поезію Х1Х сторіччя без Тараса Шевченка, так не можна уявити українську поезію ХХ сторіччя без Андрія Малишка». Я й кажу шановному товаришеві професору (пам’ятаю, це було вже після лекції , на перерві між парами): мовляв, я не згоден, бо, як на мене, то «Розмова сердець» Миколи Бажана варта всієї творчости Андрія Малишка. Звісно, я передав куті меду. У Бажана є набагато кращі речі, а Малишко не такий уже й безнадійний віршник. Хоча, ніде правди діти, обидва – і Бажан, і Малишко – конформісти, ба навіть колаборанти, сказати б, пара чобіт на одну ногу, адже і Бажанів «Гонець», і Малишків «Прометей» кроєні одними й тими ж лекалами з одного й того ж товару. Що ж до обдарованости цих віршників то повторю й сьогодні: Бажанові в тому часові рівних не було. Микола Бажан – без перебільшення – один з найкоштовніших гебрейських подарунків українській культурі, хоча, де дінешся, його словник біднуватий, якийсь, сказати б, астматично-ходульний. Хоча, можливо, саме ця «астматична ходульність» дала можливість Бажанові стати тим, чим він, власне, і є. А загалом гебреї не дуже охоче йшли в нашу літературу, адже, по-перше, Україна мала статус колонії, а по-друге, вони здебільша були людьми російськомовними, а відтак орієнтувалися на Москву. Якщо ж і ставали українськими письменниками, то, за окремими винятками, це були містечкові посередності на кшталт Абрама Кацнельсона, якого з-поміж інших згадую недарма, адже, будучи ще студентом, поніс саме цьому поетові свої вірші. А річ у тому, що саме він у спілчанському видавництві «Радянський письменник» був негласним цензором і від нього залежало – буде схвалений рукопис до друку чи ні. І що ж мені сказав пан Кацнельсон? А сказав він приблизно таке: «Ваші вірші занадто інтелектуальні як для української поезії. Український народ простий, лагідний, хліборобський, близький до природи, а ви пропонуєте йому зливу метафор... Зрештою, навіщо ускладнювати життя цьому народові.». Звісно, оцінку товариша Абрама Кацнельсона можна було сприймати і як комплімент. Почасти я саме так і сприйняв. Проте, попри декларовану Абрамом Ісаковичем близькість до українського народу, мені чомусь не вірилося в його щирість, натомісць я гадаю і, певно, не помиляюсь, що, культивуючи у спілчанському видавництві клони на кшталт тичинівської агітки «Партія веде» чи тарабарщини на кшталт «За мир у всьому світі» іншого класика соцреалізму, сам Кацнельсон віддавав перевагу своїм кревнякам, котрі мостили свої літературні гніздечка в російському письменстві, таким як, скажімо, Мандельштам , Асєєв, Пастернак, Сельвінскій тощо.
Я й сьогодні не шкодую, що в особі Юрія Кобилецького нажив собі ворога, адже принциповістю, а надто замолоду, в жодному разі не маєш поступатися. Хоча, звісно, принциповість ніколи не слід доводити до фанатизму, а тим паче за моєї тодішньої ситуації, себто перебуваючи в, що тут скажеш, моторошній країні розвиненого соціалізму, коли за якийсь твій необачний крок недовго було вилетіти з інституту або й потрапити туди, де Макар телят не пас. Прикладів скільки завгодно. Згадаю лише один з найабсурдніших, коли з нічого людина мало не потрапила до ГУЛАГу. Мій однокурсник, а ним був Василь Гунько, у гуртожитку у присутності кількох студентів за чаркою прочитав двовірш: «Нам нема чого журитись – мусим партії коритись». Сьогодні у напівп’яному товаристві прочитав, а вже другого дня його викликали в деканат і за лічені години вигнали з інституту, після чого він буквально за два-три дні, себто не гаючи часу, хутенько сів на потяг і втік з Києва аж за Урал , де переховувався років зо три. А повернувся звідти вже російськомовним автором детективів…Та це я згадую принагідно. Так от професор пообіцяв, що, позаяк я сноб і цинік, то з такими поглядами, як у мене, екзамен з літератури навряд чи й складу. А треба сказати, що той екзамен мав бути знову ж таки наприкінці останнього року навчання й від того, чи упораюся з ним, залежало, зрештою, чи отримаю диплом, а власне, моє майбутнє. Як зараз пам’ятаю: на екзамені мені попався білет з двома питаннями. По-перше, треба було розповідати про драматурга Івана Кочергу, а по-друге, про повоєнну українську поезію. Щодо Кочерги то проблеми не існувало. Я оминув «Свіччине весілля», натомісць аналізував «Алмазне жорно» та «Китайський флакон» (Кобилецький любив нестандартні відповіді. До речі, й сам писав нестандартно. Скажімо, про драматургію Миколи Куліша. Хоча ідеологія, і тут ніде не дінешся, згубно позначалася на всіх його писаннях.). Надійшла черга розправи над другим питанням. «Як не можна

читати