Завантажити

надмірної любови до поета: мені їх замовила редакторка видавництва «Дніпро» Світлана Жолоб, оскільки з нагоди якогось ювілею Блока готувалося його україномовне вибране . Можливо, мої переклади Світлані не сподобалися чи ще з якоїсь невідомої мені причини, але вони не ввійшли до того ювілейного видання, а й досі вкриваються порохами чи, радше, жовкнуть у моїй «шухляді». Завершу ж свої міркування про російське письменство, дотримуючись того ж таки абеткового принципу, постаттю майже мого земляка Міхаіла Булґакова. Якою б неприйнятною з етичних міркувань була для мене ця постать, як митець він іноді вражає. Цей явний епігон Е.Т.А. Гофмана

* Принагідно маю звідомити, що перший абзац «Нотаток із підпілля» Достоєвського концептуально збігається з початком мого «Танцю у невагомості». І це, як може здаватися, не випадковість, а, навпаки, наперед задумана збіжність, позаяк я довго шукав у прозі любого мені пошуковця невідворотних подій саме цю кровоносну жилу, щоб мати нагоду ввійти в неї і змішати його й мою світоглядну кров, а відтак бути донором навзаєм, аби водночас відчути його знову ж таки світоглядний кровообіг у собі, і я , звісно, по-єзуїтськи, благав Абсолюта, аби збіглася грішність його душі, хворої на смердіння совісти, й моєї, грішної так само, тільки в дещо іншому сенсі; а стосується ця збіжність не лише вікового порогу, себто сорока років. Чинячи отак, я мав намір хоча б подумки пройти з «почвєнніком», блудним сином свого часу по протилежному боці Невського проспекту, протилежному від того хідника, де на бісовиння шкірять зуби сибарити московського письменства, себто Іван Турґєнєв, Лєв Толстой та й інші так звані «западнікі».

та вже згадуваного земляка, себто Миколи Гоголя, зробив, як на мене, досить цікаве, і то гіпотетичне відкриття, по-новому поглянувши на нібито прописну істину, що рукописи не горять. Себто, згідно з Булгаковим, вони горять, ще й як горять, але не зникають безповоротно, позаяк вогонь має здатність повертати ним спалене. Адже це дикий вогонь, тобто ще не спідлений. Не той, що побував у рабстві Прометея... Скажімо, якщо за рукопис мати латинської вичинки пергамент обличчя Пілата, то воно, те непроникне, помережане не таким уже й магічним тайнописом рис обличчя, нестеменно повернеться. І буде прочитане як вирок. Було б розп’яття з його філософським, що в перспективі поступово й неухильно переходить у теологічне, підґрунтям. Щось схоже на чергове воскресіння, повернення з надр небуття. Звісно, це метафора, позаяк сам параноїдальний механізм повернення перебуває у сфері поезії, а відтак у недоступному навіть для уяви герменевтичному лабіринті.
Школу я нарешті закінчив: це сталося навесні 1961 року. В атестаті майже поспіль трійки, до того ж класна керівничка замісць характеристики видала вовчий білет, зазначивши в тому документі, що я зануда із зануд, до роботи на пришкільних ділянках ставився не так як воно годиться учневі, себто що я захланний нероба і взагалі шкідливий для суспільства елемент. Нічого дивного, адже вже перед кінцем останнього навчального року я з дурного розуму назвав свого класного керівника, а то була не в міру пухкенька, років на тридцять жіночка, вчительку географії Людмилу Тимофіївну, старою дівкою. Та ще й у нашій шкільній бібліотеці, де ми були не самі. Що там казати, все пішло шкереберть, бо коли я з таким паскудним атестатом і пародією на характеристику поткнувся до Київського університету, на мене там дивилися як на придурка. Секретар приймальної комісії якийсь час навіть міркувала, чи приймати мої документи, а чи гнати втришия. Спочатку навіть порадила не морочити їм голови, а йти працювати на будовах комунізму. Але закон є закон: ніде не сказано, що з поганим атестатом дозволено не допускати до екзаменів. До речі, не робити з себе посміховиська мені радив і батечко. Він, мій тато, який був, зрештою, законослухняним громадянином, сповідував принцип «моя хата скраю», а ще послідовно дотримувався принципу ніколи не висовуйся, будь сіреньким, сказав щось на зразок: не сміши людей, а йди тягай каміння. Я мого незабутнього тата не послухав. Я тричі вступав до університету, а після Совєтської Армії, чи то пак прикордонних військ КДБ, з яким, себто КДБ, пізніше довелося досить часто стикатися, таки вступив до вищого навчального закладу – Київського педагогічного інституту імени Максима Горького, де на схилку віку розповідали студентам про тяжке, просто таки нестерпне життя українського селянства пристаркуваті, ще робфаківського гарту професори Іван Пільгук та Кость Волинський. Я це зробив лише тому, що знав напевне: без філологічної освіти, навіть такої мізерної, ба навіть примарної, що її могла дати совєтська вища школа*, мені аж ніяк не випадає чогось досягти в літературі. А поза літературою, власне поза поезією, я геть не уявляв свого подальшого існування. До речі, в мене ніколи не було бажання отримати бодай якусь спеціальність, мене не цікавили

читати