Електронна бібліотека/Щоденники

Після снігуОксана Куценко
Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
Буде час, коли ти...Сергій Жадан
Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
Вечірня школаДмитро Лазуткін
Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
Чужими піснями отруєна даль не навіки...Ігор Павлюк
Візерунки на склі. То від подиху нашого...Мар´яна Савка
Святи Йордан водою не вогнем...Мар´яна Савка
Така імла - поміж дощем і снігом...Мар´яна Савка
Він переїхав в Бучу в середині березня 2021...Максим Кривцов
Приймаю цю осінь внутрішньовенно...Сергій Кривцов
Скільки б я не старався виїхав по-сірому...Максим Кривцов
Падає ліс падає людина падає осінь...Сергій Кривцов
Зайшов до друга додому...Сергій Кривцов
Коли запропонують витягти соломинку памʼятіСергій Кривцов
Змійка дороги вигинається...Сергій Кривцов
Як же мріється нині про ваші нудні біографії...Максим Кривцов
Втрати...Сергій Кривцов
В прифронтовому місті...Сергій Кривцов
Сідаєш в броню наче у човен...Максим Кривцов
Під розбитим мостом протікає Оскіл...Максим Кривцов
Хто б міг подумати...Максим Кривцов
Я поверну собі своє життя обіцяю...Максим Кривцов
Моя голова котиться від посадки до посадки...Максим Кривцов
Хочу розповісти вам історію про велетенського кота...Максим Кривцов
Та, що зігріє тебе серед ночіСергій Жадан
Завантажити
« 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 »

надмірної любови до поета: мені їх замовила редакторка видавництва «Дніпро» Світлана Жолоб, оскільки з нагоди якогось ювілею Блока готувалося його україномовне вибране . Можливо, мої переклади Світлані не сподобалися чи ще з якоїсь невідомої мені причини, але вони не ввійшли до того ювілейного видання, а й досі вкриваються порохами чи, радше, жовкнуть у моїй «шухляді». Завершу ж свої міркування про російське письменство, дотримуючись того ж таки абеткового принципу, постаттю майже мого земляка Міхаіла Булґакова. Якою б неприйнятною з етичних міркувань була для мене ця постать, як митець він іноді вражає. Цей явний епігон Е.Т.А. Гофмана

* Принагідно маю звідомити, що перший абзац «Нотаток із підпілля» Достоєвського концептуально збігається з початком мого «Танцю у невагомості». І це, як може здаватися, не випадковість, а, навпаки, наперед задумана збіжність, позаяк я довго шукав у прозі любого мені пошуковця невідворотних подій саме цю кровоносну жилу, щоб мати нагоду ввійти в неї і змішати його й мою світоглядну кров, а відтак бути донором навзаєм, аби водночас відчути його знову ж таки світоглядний кровообіг у собі, і я , звісно, по-єзуїтськи, благав Абсолюта, аби збіглася грішність його душі, хворої на смердіння совісти, й моєї, грішної так само, тільки в дещо іншому сенсі; а стосується ця збіжність не лише вікового порогу, себто сорока років. Чинячи отак, я мав намір хоча б подумки пройти з «почвєнніком», блудним сином свого часу по протилежному боці Невського проспекту, протилежному від того хідника, де на бісовиння шкірять зуби сибарити московського письменства, себто Іван Турґєнєв, Лєв Толстой та й інші так звані «западнікі».

та вже згадуваного земляка, себто Миколи Гоголя, зробив, як на мене, досить цікаве, і то гіпотетичне відкриття, по-новому поглянувши на нібито прописну істину, що рукописи не горять. Себто, згідно з Булгаковим, вони горять, ще й як горять, але не зникають безповоротно, позаяк вогонь має здатність повертати ним спалене. Адже це дикий вогонь, тобто ще не спідлений. Не той, що побував у рабстві Прометея... Скажімо, якщо за рукопис мати латинської вичинки пергамент обличчя Пілата, то воно, те непроникне, помережане не таким уже й магічним тайнописом рис обличчя, нестеменно повернеться. І буде прочитане як вирок. Було б розп’яття з його філософським, що в перспективі поступово й неухильно переходить у теологічне, підґрунтям. Щось схоже на чергове воскресіння, повернення з надр небуття. Звісно, це метафора, позаяк сам параноїдальний механізм повернення перебуває у сфері поезії, а відтак у недоступному навіть для уяви герменевтичному лабіринті.
Школу я нарешті закінчив: це сталося навесні 1961 року. В атестаті майже поспіль трійки, до того ж класна керівничка замісць характеристики видала вовчий білет, зазначивши в тому документі, що я зануда із зануд, до роботи на пришкільних ділянках ставився не так як воно годиться учневі, себто що я захланний нероба і взагалі шкідливий для суспільства елемент. Нічого дивного, адже вже перед кінцем останнього навчального року я з дурного розуму назвав свого класного керівника, а то була не в міру пухкенька, років на тридцять жіночка, вчительку географії Людмилу Тимофіївну, старою дівкою. Та ще й у нашій шкільній бібліотеці, де ми були не самі. Що там казати, все пішло шкереберть, бо коли я з таким паскудним атестатом і пародією на характеристику поткнувся до Київського університету, на мене там дивилися як на придурка. Секретар приймальної комісії якийсь час навіть міркувала, чи приймати мої документи, а чи гнати втришия. Спочатку навіть порадила не морочити їм голови, а йти працювати на будовах комунізму. Але закон є закон: ніде не сказано, що з поганим атестатом дозволено не допускати до екзаменів. До речі, не робити з себе посміховиська мені радив і батечко. Він, мій тато, який був, зрештою, законослухняним громадянином, сповідував принцип «моя хата скраю», а ще послідовно дотримувався принципу ніколи не висовуйся, будь сіреньким, сказав щось на зразок: не сміши людей, а йди тягай каміння. Я мого незабутнього тата не послухав. Я тричі вступав до університету, а після Совєтської Армії, чи то пак прикордонних військ КДБ, з яким, себто КДБ, пізніше довелося досить часто стикатися, таки вступив до вищого навчального закладу – Київського педагогічного інституту імени Максима Горького, де на схилку віку розповідали студентам про тяжке, просто таки нестерпне життя українського селянства пристаркуваті, ще робфаківського гарту професори Іван Пільгук та Кость Волинський. Я це зробив лише тому, що знав напевне: без філологічної освіти, навіть такої мізерної, ба навіть примарної, що її могла дати совєтська вища школа*, мені аж ніяк не випадає чогось досягти в літературі. А поза літературою, власне поза поезією, я геть не уявляв свого подальшого існування. До речі, в мене ніколи не було бажання отримати бодай якусь спеціальність, мене не цікавили

« 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 »

Останні події

20.03.2024|14:23
У київському просторі PEN Ukraine відбудеться публічна розмова Мирослава Мариновича з Мирославою Барчук
20.03.2024|14:02
В Україні видадуть продовження серії «Червоний Арлекін» італійського письменника Роберто Річчі
20.03.2024|14:00
У «Видавництві 21» готують до друку перше в Україні гумористичне фентезі про ІТ
15.03.2024|16:37
У Києві презентували епічне фентезі «Кий і морозна орда»
14.03.2024|11:27
Книга Сергія Руденка "Бій за Київ" у фінському перекладі увійшла до короткого списку премії Drahomán Prize 2023 року
09.03.2024|14:20
Оголошено імена лауреатів Шевченківської премії-2024
06.03.2024|18:34
Оголошено претендентів на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка у 2024 році
05.03.2024|11:11
У Львові презентують книжку Олени Чернінької, присвячену зниклому безвісти синові
05.03.2024|11:09
«Сапієнси»: потаємна історія наукової фантастики. Лекція Володимира Аренєва
01.03.2024|13:50
«Маріупольську драму» покажуть в Ужгороді та Києві


Партнери