Електронна бібліотека/Щоденники
- Після снігуОксана Куценко
- Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
- Буде час, коли ти...Сергій Жадан
- Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
- І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
- отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
- посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
- з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
- Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
- Вечірня школаДмитро Лазуткін
- Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
- Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
- Чужими піснями отруєна даль не навіки...Ігор Павлюк
- Візерунки на склі. То від подиху нашого...Мар´яна Савка
- Святи Йордан водою не вогнем...Мар´яна Савка
- Така імла - поміж дощем і снігом...Мар´яна Савка
- Він переїхав в Бучу в середині березня 2021...Максим Кривцов
- Приймаю цю осінь внутрішньовенно...Сергій Кривцов
- Скільки б я не старався виїхав по-сірому...Максим Кривцов
- Падає ліс падає людина падає осінь...Сергій Кривцов
- Зайшов до друга додому...Сергій Кривцов
- Коли запропонують витягти соломинку памʼятіСергій Кривцов
- Змійка дороги вигинається...Сергій Кривцов
- Як же мріється нині про ваші нудні біографії...Максим Кривцов
- Втрати...Сергій Кривцов
- В прифронтовому місті...Сергій Кривцов
- Сідаєш в броню наче у човен...Максим Кривцов
- Під розбитим мостом протікає Оскіл...Максим Кривцов
- Хто б міг подумати...Максим Кривцов
- Я поверну собі своє життя обіцяю...Максим Кривцов
- Моя голова котиться від посадки до посадки...Максим Кривцов
- Хочу розповісти вам історію про велетенського кота...Максим Кривцов
- Та, що зігріє тебе серед ночіСергій Жадан
надмірної любови до поета: мені їх замовила редакторка видавництва «Дніпро» Світлана Жолоб, оскільки з нагоди якогось ювілею Блока готувалося його україномовне вибране . Можливо, мої переклади Світлані не сподобалися чи ще з якоїсь невідомої мені причини, але вони не ввійшли до того ювілейного видання, а й досі вкриваються порохами чи, радше, жовкнуть у моїй «шухляді». Завершу ж свої міркування про російське письменство, дотримуючись того ж таки абеткового принципу, постаттю майже мого земляка Міхаіла Булґакова. Якою б неприйнятною з етичних міркувань була для мене ця постать, як митець він іноді вражає. Цей явний епігон Е.Т.А. Гофмана
* Принагідно маю звідомити, що перший абзац «Нотаток із підпілля» Достоєвського концептуально збігається з початком мого «Танцю у невагомості». І це, як може здаватися, не випадковість, а, навпаки, наперед задумана збіжність, позаяк я довго шукав у прозі любого мені пошуковця невідворотних подій саме цю кровоносну жилу, щоб мати нагоду ввійти в неї і змішати його й мою світоглядну кров, а відтак бути донором навзаєм, аби водночас відчути його знову ж таки світоглядний кровообіг у собі, і я , звісно, по-єзуїтськи, благав Абсолюта, аби збіглася грішність його душі, хворої на смердіння совісти, й моєї, грішної так само, тільки в дещо іншому сенсі; а стосується ця збіжність не лише вікового порогу, себто сорока років. Чинячи отак, я мав намір хоча б подумки пройти з «почвєнніком», блудним сином свого часу по протилежному боці Невського проспекту, протилежному від того хідника, де на бісовиння шкірять зуби сибарити московського письменства, себто Іван Турґєнєв, Лєв Толстой та й інші так звані «западнікі».
та вже згадуваного земляка, себто Миколи Гоголя, зробив, як на мене, досить цікаве, і то гіпотетичне відкриття, по-новому поглянувши на нібито прописну істину, що рукописи не горять. Себто, згідно з Булгаковим, вони горять, ще й як горять, але не зникають безповоротно, позаяк вогонь має здатність повертати ним спалене. Адже це дикий вогонь, тобто ще не спідлений. Не той, що побував у рабстві Прометея... Скажімо, якщо за рукопис мати латинської вичинки пергамент обличчя Пілата, то воно, те непроникне, помережане не таким уже й магічним тайнописом рис обличчя, нестеменно повернеться. І буде прочитане як вирок. Було б розп’яття з його філософським, що в перспективі поступово й неухильно переходить у теологічне, підґрунтям. Щось схоже на чергове воскресіння, повернення з надр небуття. Звісно, це метафора, позаяк сам параноїдальний механізм повернення перебуває у сфері поезії, а відтак у недоступному навіть для уяви герменевтичному лабіринті.
Школу я нарешті закінчив: це сталося навесні 1961 року. В атестаті майже поспіль трійки, до того ж класна керівничка замісць характеристики видала вовчий білет, зазначивши в тому документі, що я зануда із зануд, до роботи на пришкільних ділянках ставився не так як воно годиться учневі, себто що я захланний нероба і взагалі шкідливий для суспільства елемент. Нічого дивного, адже вже перед кінцем останнього навчального року я з дурного розуму назвав свого класного керівника, а то була не в міру пухкенька, років на тридцять жіночка, вчительку географії Людмилу Тимофіївну, старою дівкою. Та ще й у нашій шкільній бібліотеці, де ми були не самі. Що там казати, все пішло шкереберть, бо коли я з таким паскудним атестатом і пародією на характеристику поткнувся до Київського університету, на мене там дивилися як на придурка. Секретар приймальної комісії якийсь час навіть міркувала, чи приймати мої документи, а чи гнати втришия. Спочатку навіть порадила не морочити їм голови, а йти працювати на будовах комунізму. Але закон є закон: ніде не сказано, що з поганим атестатом дозволено не допускати до екзаменів. До речі, не робити з себе посміховиська мені радив і батечко. Він, мій тато, який був, зрештою, законослухняним громадянином, сповідував принцип «моя хата скраю», а ще послідовно дотримувався принципу ніколи не висовуйся, будь сіреньким, сказав щось на зразок: не сміши людей, а йди тягай каміння. Я мого незабутнього тата не послухав. Я тричі вступав до університету, а після Совєтської Армії, чи то пак прикордонних військ КДБ, з яким, себто КДБ, пізніше довелося досить часто стикатися, таки вступив до вищого навчального закладу – Київського педагогічного інституту імени Максима Горького, де на схилку віку розповідали студентам про тяжке, просто таки нестерпне життя українського селянства пристаркуваті, ще робфаківського гарту професори Іван Пільгук та Кость Волинський. Я це зробив лише тому, що знав напевне: без філологічної освіти, навіть такої мізерної, ба навіть примарної, що її могла дати совєтська вища школа*, мені аж ніяк не випадає чогось досягти в літературі. А поза літературою, власне поза поезією, я геть не уявляв свого подальшого існування. До речі, в мене ніколи не було бажання отримати бодай якусь спеціальність, мене не цікавили
Останні події
- 20.03.2024|14:23У київському просторі PEN Ukraine відбудеться публічна розмова Мирослава Мариновича з Мирославою Барчук
- 20.03.2024|14:02В Україні видадуть продовження серії «Червоний Арлекін» італійського письменника Роберто Річчі
- 20.03.2024|14:00У «Видавництві 21» готують до друку перше в Україні гумористичне фентезі про ІТ
- 15.03.2024|16:37У Києві презентували епічне фентезі «Кий і морозна орда»
- 14.03.2024|11:27Книга Сергія Руденка "Бій за Київ" у фінському перекладі увійшла до короткого списку премії Drahomán Prize 2023 року
- 09.03.2024|14:20Оголошено імена лауреатів Шевченківської премії-2024
- 06.03.2024|18:34Оголошено претендентів на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка у 2024 році
- 05.03.2024|11:11У Львові презентують книжку Олени Чернінької, присвячену зниклому безвісти синові
- 05.03.2024|11:09«Сапієнси»: потаємна історія наукової фантастики. Лекція Володимира Аренєва
- 01.03.2024|13:50«Маріупольську драму» покажуть в Ужгороді та Києві