Завантажити

літературу. Та й літстудією керував як вчитель середньої школи: читанню віршів передувала подача матеріалу (вступне слово «вчителя», далі студійці читають підготовлені за тиждень вірші, прозу або переклади), потім починалося обговорення: «вчитель» підіймає з місця кількох студійців, дає їм навідні питання: «Вікторе Баришполь, як ви думаєте...», «Юрій Мурашов, а ви як гадаєте...» і т ін. , а насамкінець, як і годиться, закріплюється матеріал, причому закріплення – процес найтриваліший, позаяк Анатолій Якович любив підбивати підсумки і, хоча й усно, ставити оцінки. Кажуть, він і нині живий, мешкає десь в Ізраїлі і йому вже перевалило за дев’яносто. В останні роки перебування в Україні він разом з нашим літстудійцем, котрий уже на схилі віку загинув насильницькою смертю, а йдеться про Юрія Каплана, редагував жидівську російськомовну газету, здається «Єврєйскіє новості». Можливо, я помиляюся і назва газети інша.
Але була ще й третя літстудія – і то головна для мене – при комсомольському видавництві «Молодь», що знаходилося на розі вулиці Пушкінської і бульвару Шевченка. Керував літстудією член СПУ поет і перекладач з болгарської Дмитро Білоус. Керівник з нього був, як на мене, непоганий. Одначе бідолашний Дмитро Григорович мусив балансувати між двох вогнів: по-перше, оскільки літстудія перебувала під пильним наглядом КДБ та різних комсомольських нишпорок, то він час від часу як отче наш нагадував нам про політичну пильність та партійність літератури, а по-друге, мав зважати на запити норовливих літстудійців, оскільки в повітрі ще
пахло хрущовською відлигою і молоді поети, як воно й буває замолоду, грішили вільнодумством. Та й за кермом тодішньої республіканської парторганізації перебував Петро Шелест, такий собі український піп Гапон. Трішки ліберал, трішки провокатор. Тож хлопці й використовували літстудійну трибуну для несумісних з ленінською доктриною виступів. До прикладу, коли Микола Холодний читав свої, з погляду партійних чинників, крамольні вірші, керівник літстудії сидів за столом, мало не до стільниці схиливши голову. А коли Микола дочитував останні рядки й переможним поглядом обводив літстудійний загал, Дмитро Білоус ураз випростовувався і мало не фальцетом вигукував щось на кшталт: «Правдивим будь, але не всім ти відкривайся!» (Павло Тичина – Aвт.), очевидно, схиляючи Холодного до герметизму. На що Холодний, по-моєму, був нездатний. Натомісць у нього був упереміш із сарказмом, сказати б, крик душі, що аж ніяк не надається до герметизації, адже правдивий герметизм у поезії має поєднуватися із естетичним стоїцизмом. Подальша доля Холодного склалася трагічно, позаяк КДБ уже наприкінці сімдесятих років буквально скрутив йому в’язи. Найбільше Холодний боявся психлікарні, куди органи безпеки під час кожного чергового цькування нахвалялися його запроторити. Одне слово, Миколу Холодного комуністичний режим нищив за відпрацьованою методою чи не зразка 1937 року. Можливо, дещо модернізувавши її до потреб періоду розвиненого соціалізму. Як на мене, до сімдесятиріччя Миколи Холодного ( а воно випало на липень 2009 р.) слід було б видати більш-менш повне зібрання його віршів, фраґменти листування, інтерв’ю і т. ін. – як своєрідний літературний пам’ятик, а не акцентувати в ЗМІ на співпраці поета з органами КДБ. Причому полемічній співпраці. Тим більше, що в творчості Холодного конформізму не варто й шукати, позаяк його там нема. А це, як на мене, головне. Хоча всі ті вірші писалися майже виключно на злобу дня, відтак на сьогодні вони мають здебільша, сказати б, історичну вартість. Принаймні, таке враження складається, коли читаєш його «ювілейну» книжку «Повернення». Поет «повернувся», але в зовсім інше суспільство, якому напівезопова мова, епатажність та проблематика цієї поезії здаються дрібнотем’ям, а художня палітра архаїчною. Хоча –
і цього не відбереш – у Холодного була одержимість на кшталт Тодося Осмачки; поза сумнівом він був вельми обдарований. Що ж до політичної орієнтації, то якщо перешерстити шістдесятників, можливо, Микола Холодний, порівняно з ними забронзовілими, виявиться майже янголом. Письменницька доля Холодного є повчальною в тому сенсі, що метафоризація, так би мовити, біжучого моменту, власне злоби дня, не стає доконаним фактом мистецтва. Винятки бувають. Скажімо, Євген Плужник. Одначе його голосіння над невинно убієнними більше скидаються на санітарну службу Волта Вітмена, аніж на виконання та ще й за покликом душі політичних замовлень. Та й період оплакування жертв більшовицького перевороту в творчій спадщині Плужника – буквально лічені роки, тоді як у Холодного політикою перейнята чи не вся поезія. Звісно, є й інтимна лірика на взір «Ти не потрібна, як полюція…», проте такої, сказати б, відвертої еротики обмаль.
Ми збиралися на свої уроки вишколу раз на тиждень, як воно, зазвичай, заведено на будь-якій літстудії. До речі, Еріх Марія Ремарк у дещо містичному романі

читати