Завантажити

ПІСЛЯ ПРИСТРАСТЕЙ І СТРАСТЕЙ



Автобіографічний нарис*




Лиш одна зоря, бліда й висока,
Маревні вказує небеса...

Євген Плужник


Не кожен поет годен назвати свій твір, який правив би за наріжний камінь усієї його творчости. До того ж, у даному разі мова про річ написану замолоду. Наразі йдеться про таку річ, як, наприклад, «Малюнки для Крузо» Сен-Жон Перса, що є своєрідним заспівом або, достеменніше, пробним наративом до всієї уже поспіль космічно-шаманської пригоди тривалістю майже сімдесят років ХХ сторіччя. Одісея Сен-Жон Перса розпочиналася як ризикована, адже він вирушав у незвичайне плавання, у подорож з усіма непередбачуваними стихіями; та подорож повсякчас загрожувала йому такою жаданою катастрофою, тією, що після неї він мав опинитися на відлюдному острові, аби той, знаний Абсолютом, але не людьми, притулок належав лише йому й нікому іншому аж до настання катастрофи самого острова. Власне, в «Малюнках для Крузо», у цій хроніці 17-річного хлопця, маємо своєрідну формулу особистости поета, яку Сен-Жон Перс вивів суто для себе, в такий спосіб визначивши своє місце в поезії. Згідно з цією засадничою формулою, доля віршника може не збігатися з долею людини, на якій паразитує личина поета, а відтак автором цих «малюнків» і всіх подальших «хронік стихійних сил» є лише французький поет Сен-Жон Перс, але аж ніяк не французький дипломат Алексі Леже. І саме на цьому, відхрещуючись від поем Сен-Жон Перса, наполягав сам пан Леже. Може, він десь і лукавив (а таки лукавив і, либонь, потай милувався поемами свого двійника), проте сам факт відмежовування обличчя від маски досить показовий. Як би там воно було, але скористаюся концепцією галла Сен-Жон Перса для виведення своєї формули Покликаного. Щоправда, я цю процедуру в різних варіантах виконував уже не раз, одначе повторити її саме тут, дещо уточнивши акценти, як преамбулу до свого фраґментарного, власне ескізного, автобіографічного нарису, буде, гадаю, доречно. Завжди вважав, вважаю й досі, що поезія – це як смерть, як ще одна, окрім смерти, відлюдна місцина, де людина з певними рисами характеру, з особливою (нехай, якщо комусь так хочеться, пощербною) психікою, себто поет, має можливість убезпечити себе від, сказати б, небезпечної досяжности, власне сховатися від господаря, відмежуватися від самої системи живлення. Позаяк людина, в даному разі Станіслав Вишенський, що на ньому паразитує однойменний поет (звісно, під псевдо схованка, принаймні формально, була б, затишніша), є, сказати б, фундаментально диким минулим. Парадоксально, але це справді так: поет повсякчас бореться зі своєю
____
*Збережено особливості мовно-стилістичної манери автора.
первісною людською природою, повсякчас відштовхуючись від неї, ховаючись у Покликання. І не варто перейматися проблемою – чи надійна та схованка і чи то насправді вона. Відтак вірші – то і є відлюдний острів, де мешкає Крузо, втікач із материкового світу, непридатного для існування такого штибу робінзонів. На тому відлюдному острові, вільному від людського, перевтомленого й ошуканого вірою духу, де не може йтися навіть про таку розкіш, як тубільний П’ятниця, віршник може спілкуватися лише з собою, обожнювати (чи ненавидіти) лише себе, скажімо, дивлячись у дзеркальне плесо світоглядного струмка. Якщо доля поета на його піддослідному острові складеться так, як воно заповідалося, то він, після тривалих, ба навіть нестерпних мук творчости, зможе з нього не повернутися, як не повернувся від свого відображення мітологічний Наркіс, одержимий своєю, звісно, навіяною ним самим, досконалістю ( чи знову таки лихий на свою пощербність). Якщо ж він рано чи пізно все-таки повертається у материковий світ, з якого зміг колись втекти, то це означає, що втеча була несправжньою, що то була лише більш-менш вдала її імітація. Себто чоловік спробував прожити не своє життя, а життя Покликаного. А цього простому смертному, і це твердження не потребує якихось особливих доказів, не судилося.
Вдаватися до життєписів, а тим паче порівняльних, як те робилося за старожитніх епох, та ще й за умови, що один з тих двох чи кількох життєписів твій, захід марний. З ким би ти себе не зіставляв, тобі не уникнути претензійної, а то й докучливої суб’єктивности, навіть якщо будеш на боці свого супротивника чи однодумця, бо такий мазохізм викликає в читача лише відразу. Адже якщо ти упосліджуєш себе, а відтак виникає геть інша ситуація, аніж та, коли це, фантазуючи, як їм заманеться, роблять белетристи з героями своїх творів, де горує авторська сваволя, то це або блазенство, або привселюдне роздягання: згодьмося, і те, і те сторонній людині не до вподоби, ба навіть гидко. Отже, життєпису та ще й порівняльного не буде. Спробую в цьому побіжному нарисі, без певної послідовности проминулих подій, неупереджено,

читати