Електронна бібліотека/Щоденники

ПрибулецьВіктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Це не сніг...Сергій Пантюк
Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
Великі малі зустрічіВіктор Палинський
Навчатись відчувати...Григорій Штонь
В термітниках великих міст...Григорій Штонь
Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Кинджально довгі трасові вогні...Григорій Штонь
Удосвіта на прирічковий пастівник...Григорій Штонь
Cеред досвітніх близькоземних зір...Григорій Штонь
ЛюбовГригорій Штонь
Добу тому...Григорій Штонь
Природа - Храм...Григорій Штонь
Коли нема кому сказати: "Ти чарівна...."Григорій Штонь
Тиша співає...Григорій Штонь
Стрибок від осені до весни...Дмитро Лазуткін
Вино осінньої печаліВіктор Вербич
Зміниться все. І навіть незмінність тепла...Сергій Жадан
Таке, ніби – вчора...Микола Гриценко
Таке, немов всечассю свідок...Павло Вольвач
…хай скаже тепер, або замовкнеСергій Жадан
Під соснамиВіктор Палинський
О.Ч.Мар´яна Савка
Вчора почався вересень і вона...Сергій Жадан
боже я все ще дитина...Мар´яна Савка
ВіршіСергій Таран
Ночей серпневих шоколад гарячий...Ігор Павлюк
На цвинтарі (з книги "Ніж"Тіль Ліндеманн
Завантажити
« 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 »

переяславському племрозпліднику, до того ж вченим-селекціонером великої рогатої худоби як гонорово звучала його посада, отримував мізерну платню. Якихось п’ятсот карбованців, тоді як одна хлібина на той час коштувала три карбованці. Щоправда, ми держали кабана, а то й двох, і якийсь десяток-два курей, але та худібка не рятувала від напівголодного існування. Здавалося б, сюжет моєї оповіді мав би повернути в річище класичного українського письменства. Себто безпросвітні злидні, нарікання на долю, скарги на соціальну несправедливість і подібні нісенітниці. Аніскілечки.
Попри справді невилазні злидні у тій очеретяній халупці, а пізніше і в новій хаті (вже на чотири кімнати), що її ми, діти, спільними з батьком і матір’ю зусиллями, зліпили з шлаку та вапна на межі 1959 – 1960 рр., у нас було просто-таки весело. Можна сказати, занадто весело. Моя матінка, вдавшись у свого татуня, була натурою артистичною, вміла й любила співати, обожнювала гамірне товариство, тож, як мовиться, у нас завжди було завізно. До нас частенько сходилися сусіди та батькові й материні приятелі з дальших кутків: як звикле, спочатку вони пили по чарці-другій, потому, прибравши зі столу ( з весни до осени, якщо тому сприяла погода, збиралися в саду під уже згадуваною старезною яблунею білий налив), гуляли в карти, і то до пізнього вечора, мало не до ночі. Якщо кололи кабана, а це було перед Різдвом або напередодні Великодня, то учти починалися чи не з самісінького ранку і тривали поспіль кілька днів, доки від свіжини не лишався маленький клуночок сала. Аж тоді трохи втихомирювалися і терпіли скруту. Та перепочинок тривав недовго До наступної батькової зарплатні, а то й до найближчого вихідного. В неділю мати йшла на базар і купувала в рибалок чи перекупок якоїсь рибки, здебільша карасів або коропів, іноді в’юнів. На обід варився великий пісний борщ та смажилася риба. На випивку завжди був самогон, що його ми гнали, попри періодичні облави міліції, безперервно, особливо з тих пір, як у вільному продажу з’явився цукор (на горищі в нас завжди стояли трилітрові банки з оковитою). Хоча й раніше задля такої оказії робилися спеціальні поїздки на племрозплідниківській полуторці до Києва: там закуповували не лише цукор, а й крупи та хліб, який сушили на сухарі (в Переяславі чи не до 1955 року, щоб купити хліба, треба було ще засвіт займати чергу, та й то давали в одні руки лише по буханці). Як я вже казав, мій тато був дещо норовливої, а як перебере міру, то й скаженої вдачі. За такої ситуації в нього пробуджувався інстинкт мисливця, а за здобич йому були теща, доки він її нарешті вхоркав, діти та дружина. Після особливо доброго почастунку, чи то вдома, чи десь на гостині, татове, зазвичай, біле й навіть якесь ніжне обличчя наливалося кров’ю, а вирячені очі починали намацувати жертву. Що нам залишалося – тікати куди ноги несуть. І ми тікали. Як звикле, він настигав нашу матір і бив її доти, доки вона не валилася з ніг. Потім вона відлежувалася в ліжку, нахваляючись зняти побої та запроторити п’яницю до тюряги, але то були лише голослівні погрози: поволі в неї гоїлися садна та зникали синці і все забувалося. Турботливий чоловік і тато у ті дні варив нам одну й ту ж страву – картопляне пюре, єдине, що він засвоїв з кулінарного мистецтва. Збоку нібито нічого особливого, навіть трохи кумедно, але якщо тобі якихось дев’ять – дванадцять років і ти час від часу налягаєш на ноги, втікаючи від осатанілого гевала, то кумедного тут, згодьмося, мало.
Але досить про сумне та невеселе, адже мова в нас про таку тонку матерію, як поезія, причому із поступовою, але невідворотною втечею, розчиненням в ній самого автора цього фраґментарного нарису. Вона, та неминуча втеча, готується повсякчас, аж доки тебе втягує в свою кармічну авантуру той, хто покликав до виконання хоч і безкровного, але жертовного ритуалу, може, навіть на роботу на омріяному тобою заводі подій. Отже, ритуал затягування в чорторий дзеркала починається з потягу до віршування, з перших його нападів, себто коли тебе лише починає мордувати ця наркотична недуга. А складати вірші, тобто пробувати красти вогонь (хоча ця так звана крадіжка передбачена уже самою схемою твого Покликання), я почав, не так щоб рано, але й, гадаю, не перепорив: мені на той час виповнилося років з дванадцять. Саме тоді в нашій переяславській школі №3, куди мене десь на десятому році життя переведено з елітної як на Переяслав школи №1 імени А.С. Макаренка, започаткували літературний гурток, власне, то була моя перша літературна студія, під орудою нашого класного керівника Катерини Іванівни Швидкої. Я одразу ж записався до того гуртка і почав складати вірші на найрізноманітніші теми, причому обома мовами – українською і російською. Якось я прочитав одне із своїх творінь комусь з однокласників, здається, Валерію Дзюбенку, і той засумнівався, чи вірш, бува, не здертий у когось із відомих поетів. Мабуть, саме відтоді я й повірив, що маю

« 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 »


Партнери