Електронна бібліотека/Щоденники

СантаВіктор Палинський
Це не сніг...Сергій Пантюк
Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
Великі малі зустрічіВіктор Палинський
Навчатись відчувати...Григорій Штонь
В термітниках великих міст...Григорій Штонь
Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Кинджально довгі трасові вогні...Григорій Штонь
Удосвіта на прирічковий пастівник...Григорій Штонь
Cеред досвітніх близькоземних зір...Григорій Штонь
ЛюбовГригорій Штонь
Добу тому...Григорій Штонь
Природа - Храм...Григорій Штонь
Коли нема кому сказати: "Ти чарівна...."Григорій Штонь
Тиша співає...Григорій Штонь
Стрибок від осені до весни...Дмитро Лазуткін
Вино осінньої печаліВіктор Вербич
Зміниться все. І навіть незмінність тепла...Сергій Жадан
Таке, ніби – вчора...Микола Гриценко
Таке, немов всечассю свідок...Павло Вольвач
…хай скаже тепер, або замовкнеСергій Жадан
Під соснамиВіктор Палинський
О.Ч.Мар´яна Савка
Вчора почався вересень і вона...Сергій Жадан
боже я все ще дитина...Мар´яна Савка
ВіршіСергій Таран
Ночей серпневих шоколад гарячий...Ігор Павлюк
На цвинтарі (з книги "Ніж"Тіль Ліндеманн
І не розповіли головного...Сергій Жадан
Завантажити
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 »

наскільки те можливо за моєї нинішньої ситуації, розповісти про себе, та, якщо це буде мені хоч якоюсь мірою до снаги, про свій час. До речі, маю сказати, що свій час у моєму контексті слід розуміти двояко: по-перше, це справді суто мій час, час мого перебування на цьому, по-моєму, дещо невдало названому білим, світі, себто це мій людський вік, який розпочався 24 серпня 1944 року і поки що триває, а по-друге, це час об’єктивний, який, звісно, на певному відтинку, цілковито збігається з моїм приватним часом, певно ж, не з ним почавшись і в перспективі не з ним завершиться; в ньому, в тому об’єктивному, в тому безмежному часові, окрім мене, існували й існують мої сучасники, з ким мені доводилося спілкуватися, ділити злигодні чи розкошувати, зазнавати втіх чи прикрощів, ба навіть ганьби: їх, моїх сучасників, у різні періоди мого життя то прибувало, особливо так було замолоду, то вони випадали з мого приватного часу, а ось на схилку віку один за одним, як воно й ведеться на цьому, повторюся, не зовсім білому (а може, й геть не білому) світі, зникають безповоротно. Вони зникають, всупереч теологічним постулатам, себто не у віці 70 – 80 років, а значно раніше, стомлені й спроневірені, зникають «після пристрастей і страстей», як маяки, на які ти орієнтувався, чи як рифи, яких ти боявся й уникав. Саме рядком із давнього, власне ще студентського , вірша «Світотвір» я назвав цей нарис про себе і час, який мені відведено. Звісно, не на кшталт панегірика «Пісні про себе» Волта Вітмена, чия поезія, мабуть, справді, за певних умов, здатна сяяти «на тисячі вольт». Та й писав він свою «Пісню» в розповні сил. В тому вітменівському панегірику є добра пайка класичного наркісизму, хоча ця обставина не вадить безсумнівним чеснотам його верлібру, виконаному за невловним законом накочування морських хвиль. До речі, якщо порівняти, скажемо так, стихії Вітмена й стихії Сен-Жон Перса, то завважимо в обох тих низках стихій чимало спільного. Хоча поети належать і до різних культур, і до різних епох. Певно ж, доробок любого мені чистотою експерименту Езри Павнда, до такого порівняння не надається, хоча сам Езра, потай заздрячи безберегому Волтові й почасти переймаючи його манеру золотити імажизмом епос, а почасти навіть пробуючи приєднатися до оточення Вітмена та в творчій практиці забігати далеко поперед ( і в зворотному напрямку також) свого часу, на словах вважав себе порівняно з ним більш космічним. Звісно, і коло його зацікавлень незрівнянно ширше, культорологічніше, позаяк він ненастанно розвивав, нарощував (чи, як сказав би Райнер Марія Рільке, вирощував) фундамент під свою концептуальну, мітичну , а зрештою ефемерну споруду Cantos, кохаючись, скажімо, у канонічних старожитностях Сходу на кшталт поезії Рігаку (Лі Бо). Зачарований кожним китайським гієрогліфом як безпритульною, але унікальною у своєму біологічному й позабіологічному прояві, мурашкою давно (не знати як давно) зруйнованого мурашника... Хоча це ще, як на мене, вузол великого роздоріжжя, якщо вибирати між павндівською, втіленою в сконцентрованому осередкові мови, нірваною й вітменівським до краю розкутим, ба навіть розперезаним лібідо. А так звана нормальна статева орієнтація, що її, попри потяг до Вітмена, Езра Павнд вважав за свій козир як расового винахідника й майстра, зрештою, й не є козирем, адже те – чи ти перебуваєш біля (звісно, символічної, настояної на моралі) параші, чи нормально сходиш потом у тічці змагальників за продоження роду – для поезії навряд чи чогось вартує. Хоча, поза сумнівом, на таких, сказати б, яфетичних китах, як великомученик Езра Павнд, з ностальґійним поглядом на Схід, чи ще один тибетський близнюк, ще один довгожитель Ернст Юнґер, котрий у архаїзованій прозі «На Мармурових скелях» позбавив «Гітлера» хисту маляра-імпресіоніста, стоїть і, треба сподіватися, ще певний проміжок часу стоятиме наближена до Абсолюту цивілізація.
Вірш «Світотвір», уже його перший варіант, датований 1965 роком, був прологовим у моїй роботі над метафорою; власне це була, як виявилося потім, і то навіть несподівано для мене самого, програмова максима, котру я протягом років час від часу деформував і знову повертав у русло форми, себто вдосконалював, множачи різні метафоричні ландшафти території світогляду, вносячи якісь, почасти формальні, почасти знову ж таки світоглядні корективи. То були саме ті роки, коли «з пристрастей і страстей» снувалася моя ризикована одісея (адже, згодьмося, лише ризик щось і важить у творчості). Саме в ті літа майбутні втрати й потрясіння, що випали на мій вік, ще перебували в майже непроглядному серпанкові передчуттів. Як би там воно було, але саме цей вірш на сьогодні маю за один із наріжних каменів, закладених в основу зухвалого і водночас ризикованого наміру шукати вхід у всесвітнє дерево метафори, а нібито знайшовши той вхід, штовхати його – простір для гіпотетичних дверей – у безвість. І справді, входиш в те

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 »

Партнери