Завантажити

совєтським лихої слави прокурором Андрієм Януаровичем Вишинським і нібито написав йому, як кревному родичеві, листа, а це вже межує з абсурдом, адже прізвище прокурора походить не від слова вишня, як наше, а від рідко вживаної лексеми вишинк, тобто від виторгу жида-шинкаря.
По жіночій лінії як батьків, так і материн рід з діда-прадіда русичі, себто натуральні українці. Тож якщо за чоловічою лінією іноді й здіймалося польське шумовиння, то в глибинах роду була незмінна українська розважливість і непоступливість. Скажімо, моя баба, Катерина Побузинна, з переяславських міщуків, не терпіла нічого польського, ба навіть солодких польських борщів, натомісць годувала мого батька, а свого зятя, на зло йому, кислим, аж скилиці зводило, українським борщем. Після того борщу йому страшенно дошкуляла печія, тож він час від часу мусив ковтати чайну ложечку соди й запивати її водою. Правдивою українкою була і моя баба Степанида (до заміжжя Тютюн ), це вже батькова мати, із ромашківських селян; вона аніскілечки не зважала на дивацтва свого чоловіка-ляхофіла. А коли він помер, то після похорону буцімто сказала таке: «Царство небесне душі новопереставленого, але шкода, що Бог не прийняв його раніше». Дід упікся не лише бабі Степаниді, а й їхнім дітям. Розповідали навіть, що за якусь хлоп’ячу витівку він свого старшого сина Андрія закопував у землю.
У мого батька дідових амбіцій не було. І поляки, й москалі для нього були все ‘дно що будь-які інші чужинці. Та й Совєтський Союз не мав за щось своє. Скажімо, на ритуальні для комуністичного режиму жовтневі чи травневі свята, а це було за день до так званої демонстрації трудящих, себто примусового мітингу в центрі містечка, міськрада вимагала вивішувати біля перелазу чи хвіртки кожного двору червоний прапор. То батько, бувало, і каже матері приблизно таке: «Піду викину ту ганчірку, а то ще причепляться.». Був натурою імпульсивною, типовим холериком. Вроджений селянин, він, хоча чи не сорок років, із неповних шістдесяти прожитих, мешкав у місті, проте так і не став городянином. Баба Катерина інакше як кугутом, себто селюком, свого зятя не називала, а відтак вони ненавиділи одне одного лютою ненавистю. Як і дід Пилип, його син не був обділений такою «чеснотою» як самодурство: ніхто в хаті не смів писнути, якщо він не в гуморі. А ще татове серце виснажували постійні любовні придибашки. Жінки були його тяжким хрестом. Якось навіть зійшов з дому і на якийсь час пристав у прийми до місцевої сухотної кралі з дивним прізвищем Перехрест, хоча довго там не засидівся: вже через кілька тижнів повернувся до сім’ї. А взагалі був відлюдьком, людиною вкрай непрактичною, до того ж не любив фізичної праці, власне нічого не вмів, хіба що рубав дрова та ходив коло саду. А треба сказати, що через увесь наш город росли два ряди яблунь, здебільша пізніх сортів, а біля хати доживали віку два крислаті білі наливи: щоліта яблук під тими «наливами» була сила-силенна: таке враження, що посеред літа земля вкривалася грудками снігу. Неврожайних років не пам’ятаю, хоча з часом яблука здрібніли й зчервивіли. Під одним з білих наливів у нас завжди стояв довжелезний стіл, накритий цератою, що її не знімали ні в дощ, ні в сніг: той стіл завжди був до послуг господарів і численних гостей. Про гостинність моїх батьків спробую оповісти трохи далі.
Тато багато читав, насамперед спеціальну літературу. Оскільки мав фах зоотехніка, то постійно передплачував так звані всесоюзні журнали з селекції тварин, зокрема великої рогатої худоби та коней. Читав і художню літературу, здебільша історичну й на військову тематику. А от поезії не терпів. Принаймні, ніколи не читав. Пам’ятаю, якось до його рук потрапив журнал «Дніпро» з моїми віршами. Він, пробігши очима якихось кілька рядків моїх творінь, страшенно обурився і довго не міг вгамуватися, мовляв, не дай Боже, хтось із його знайомих прочитає ці віршики, то подумає: ну й придурок у Вишенського син.
Був у мене, певна річ, ще й дід по матері – Максим Кардашевський, цілковита протилежність дідові Пилипу. Дід Максим прожив усього сорок літ, рік народження – 1900-й, а
вбито його на фронті Другої світової війни десь у червні – липні 1941 року. Він, з розповідей моєї матері, був людиною лагідної вдачі, ніколи, як то кажуть, мухи не скривдив, з гумором, неабиякий дотепник. Заробляв на хліб кравецтвом: шив виключно чоловічі костюми. Натура вкрай неврівноважена, ба навіть істерична. Одружився, мавши якихось двадцять років, з тридцятидворічною вдовою, себто моєю бабою Катериною. Часто запивав, а відтак впадав у стан депресії. В голод 1933 року в нього із трьох дітей померло двійко – Маня й Таня. Катя, моя мати, вижила просто чудом: її в якийсь хитромудрий спосіб відправили на Донбас. До бабиного сина від першого чоловіка. А там був хліб.
У Кардашевських, правда, не такі хворобливі, як у Вишенських, але теж були польські замашки. Дід Максим,

читати