Електронна бібліотека/Щоденники

СантаВіктор Палинський
Це не сніг...Сергій Пантюк
Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
Великі малі зустрічіВіктор Палинський
Навчатись відчувати...Григорій Штонь
В термітниках великих міст...Григорій Штонь
Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Кинджально довгі трасові вогні...Григорій Штонь
Удосвіта на прирічковий пастівник...Григорій Штонь
Cеред досвітніх близькоземних зір...Григорій Штонь
ЛюбовГригорій Штонь
Добу тому...Григорій Штонь
Природа - Храм...Григорій Штонь
Коли нема кому сказати: "Ти чарівна...."Григорій Штонь
Тиша співає...Григорій Штонь
Стрибок від осені до весни...Дмитро Лазуткін
Вино осінньої печаліВіктор Вербич
Зміниться все. І навіть незмінність тепла...Сергій Жадан
Таке, ніби – вчора...Микола Гриценко
Таке, немов всечассю свідок...Павло Вольвач
…хай скаже тепер, або замовкнеСергій Жадан
Під соснамиВіктор Палинський
О.Ч.Мар´яна Савка
Вчора почався вересень і вона...Сергій Жадан
боже я все ще дитина...Мар´яна Савка
ВіршіСергій Таран
Ночей серпневих шоколад гарячий...Ігор Павлюк
На цвинтарі (з книги "Ніж"Тіль Ліндеманн
І не розповіли головного...Сергій Жадан
Завантажити
« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 »

совєтським лихої слави прокурором Андрієм Януаровичем Вишинським і нібито написав йому, як кревному родичеві, листа, а це вже межує з абсурдом, адже прізвище прокурора походить не від слова вишня, як наше, а від рідко вживаної лексеми вишинк, тобто від виторгу жида-шинкаря.
По жіночій лінії як батьків, так і материн рід з діда-прадіда русичі, себто натуральні українці. Тож якщо за чоловічою лінією іноді й здіймалося польське шумовиння, то в глибинах роду була незмінна українська розважливість і непоступливість. Скажімо, моя баба, Катерина Побузинна, з переяславських міщуків, не терпіла нічого польського, ба навіть солодких польських борщів, натомісць годувала мого батька, а свого зятя, на зло йому, кислим, аж скилиці зводило, українським борщем. Після того борщу йому страшенно дошкуляла печія, тож він час від часу мусив ковтати чайну ложечку соди й запивати її водою. Правдивою українкою була і моя баба Степанида (до заміжжя Тютюн ), це вже батькова мати, із ромашківських селян; вона аніскілечки не зважала на дивацтва свого чоловіка-ляхофіла. А коли він помер, то після похорону буцімто сказала таке: «Царство небесне душі новопереставленого, але шкода, що Бог не прийняв його раніше». Дід упікся не лише бабі Степаниді, а й їхнім дітям. Розповідали навіть, що за якусь хлоп’ячу витівку він свого старшого сина Андрія закопував у землю.
У мого батька дідових амбіцій не було. І поляки, й москалі для нього були все ‘дно що будь-які інші чужинці. Та й Совєтський Союз не мав за щось своє. Скажімо, на ритуальні для комуністичного режиму жовтневі чи травневі свята, а це було за день до так званої демонстрації трудящих, себто примусового мітингу в центрі містечка, міськрада вимагала вивішувати біля перелазу чи хвіртки кожного двору червоний прапор. То батько, бувало, і каже матері приблизно таке: «Піду викину ту ганчірку, а то ще причепляться.». Був натурою імпульсивною, типовим холериком. Вроджений селянин, він, хоча чи не сорок років, із неповних шістдесяти прожитих, мешкав у місті, проте так і не став городянином. Баба Катерина інакше як кугутом, себто селюком, свого зятя не називала, а відтак вони ненавиділи одне одного лютою ненавистю. Як і дід Пилип, його син не був обділений такою «чеснотою» як самодурство: ніхто в хаті не смів писнути, якщо він не в гуморі. А ще татове серце виснажували постійні любовні придибашки. Жінки були його тяжким хрестом. Якось навіть зійшов з дому і на якийсь час пристав у прийми до місцевої сухотної кралі з дивним прізвищем Перехрест, хоча довго там не засидівся: вже через кілька тижнів повернувся до сім’ї. А взагалі був відлюдьком, людиною вкрай непрактичною, до того ж не любив фізичної праці, власне нічого не вмів, хіба що рубав дрова та ходив коло саду. А треба сказати, що через увесь наш город росли два ряди яблунь, здебільша пізніх сортів, а біля хати доживали віку два крислаті білі наливи: щоліта яблук під тими «наливами» була сила-силенна: таке враження, що посеред літа земля вкривалася грудками снігу. Неврожайних років не пам’ятаю, хоча з часом яблука здрібніли й зчервивіли. Під одним з білих наливів у нас завжди стояв довжелезний стіл, накритий цератою, що її не знімали ні в дощ, ні в сніг: той стіл завжди був до послуг господарів і численних гостей. Про гостинність моїх батьків спробую оповісти трохи далі.
Тато багато читав, насамперед спеціальну літературу. Оскільки мав фах зоотехніка, то постійно передплачував так звані всесоюзні журнали з селекції тварин, зокрема великої рогатої худоби та коней. Читав і художню літературу, здебільша історичну й на військову тематику. А от поезії не терпів. Принаймні, ніколи не читав. Пам’ятаю, якось до його рук потрапив журнал «Дніпро» з моїми віршами. Він, пробігши очима якихось кілька рядків моїх творінь, страшенно обурився і довго не міг вгамуватися, мовляв, не дай Боже, хтось із його знайомих прочитає ці віршики, то подумає: ну й придурок у Вишенського син.
Був у мене, певна річ, ще й дід по матері – Максим Кардашевський, цілковита протилежність дідові Пилипу. Дід Максим прожив усього сорок літ, рік народження – 1900-й, а
вбито його на фронті Другої світової війни десь у червні – липні 1941 року. Він, з розповідей моєї матері, був людиною лагідної вдачі, ніколи, як то кажуть, мухи не скривдив, з гумором, неабиякий дотепник. Заробляв на хліб кравецтвом: шив виключно чоловічі костюми. Натура вкрай неврівноважена, ба навіть істерична. Одружився, мавши якихось двадцять років, з тридцятидворічною вдовою, себто моєю бабою Катериною. Часто запивав, а відтак впадав у стан депресії. В голод 1933 року в нього із трьох дітей померло двійко – Маня й Таня. Катя, моя мати, вижила просто чудом: її в якийсь хитромудрий спосіб відправили на Донбас. До бабиного сина від першого чоловіка. А там був хліб.
У Кардашевських, правда, не такі хворобливі, як у Вишенських, але теж були польські замашки. Дід Максим,

« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 »

Партнери