Завантажити

хист до віршування. Свої, звісно ж, учнівські спроби, розсилав по редакціях різних газет та журналів, а потім тижнями й місяцями з надією чекав на відповідь, щодня перевіряючи свіжу пошту. Причому я придумував собі різні «поетичні» псевдо, не звертаючи уваги на кпини вреднючих брата та сестри. Відповіді з редакцій надходили стандартні, певно ж, мені всюди давали одкоша. Проте я не втрачав надії і, зрештою, кілька моїх творінь було опубліковано, правда, не в престижних газетах та журналах, а в нашій районній газетці «Зоря комунізму». Мені їх допоміг надрукувати наш пожилець, студент Київського університету Микола Габрійчук. Він на той час саме був на студентській практиці в редакції нашої районки. Пам’ятаю, як я отримав свій перший гонорар. Шість карбованців з копійками. Я відчув смак слави, принаймні, на своєму кутку, де мене вже після тієї публікації знали як місцевого поета, адже газету передплачували чи не в кожному дворі. Відтак я трішки задер носа. І це була моя трагічна, а водночас неминуча помилка, адже з тих пір з року в рік мені, за мого ж усілякого старання й сприяння, прищеплювалася одна з найстрашніших душевних хвороб, які тільки трапляються під цим сонцем – потяг до гри з уявою, із позачасовими снами, помножений на... так, так – графоманію, хоча саме вона, графоманія, і я на цьому не раз і то з різних нагод наголошував, є підмурком будь-якого обдарування. Бо якщо ти не любиш писати, тобі ніколи не сягти досконалости, не закохати в свою досконалість своїх сучасників, а можливо, й наступні покоління твоїх подорожніх. Втім винятки бувають. До прикладу (здається, цей приклад я вже десь наводив, але, якщо це й так, повторити, певно ж, в дещо іншій інтерпретації не гріх) – Поль Валері. Він справді, як свідчили його сучасники й біографи, зокрема автор низки белетризованих життєписів Андре Моруа, не любив писати віршів (йдеться саме про поезію, бо Валері залюбки писав мемуари та вів щоденник ), себто для нього було мукою сідати до письмового столу, вмочати в чорнило перо й викладати на папері свої перевантажені інтелектом почування, і робив те над силу, за що Федеріко Гарсія Лорка вважав його кепським поетом, натомісць Райнер Марія Рільке Поля Валері просто таки обожнював. І перекладав: з пластичної французької на крижану німецьку. І так надмірний холод Поля Валері доводячи до вічної мерзлоти. Але це, звісно, жарт, бо хто-хто, а Рільке з французькими естетами поводився вельми делікатно.
Вірші віршами, але була в мене ще й школа – звичайна школа-десятирічка, де ти мусив сиднем сидіти шість днів на тиждень: її я ненавидів усім своїм єством. І вона мені платила тією ж монетою: в моїх табелях успішности аж рябіло від трійок, а з математики, фізики та хімії були, сказати б, напівтрійки. Це, здавалося б, мало дивувати, бо в нашому роду – починаючи від матері, яка хоч і отримала лише фах вчительки початкових класів, одначе любила і знала математику, до брата, викладача математики у вищій школі – були і є непогані знавці цього предмета. Але нічого дивного, бо якщо ти повсякчас, навіть подумки, віршуєш, а більш нічого тебе не обходить, то де ж візьмуться пристойні оцінки не те що з математики, а й з осоружного трудового навчання. Особливо ж я не терпів фізкультури. Може, тому, що мав слабке здоров’я, а відтак у всіх видах спорту пас задніх. З чого я мав п’ятірки, так це з історії та літератури. І то лише з російської літератури, позаяк з її викладачем, Миколою Олександровичем Совачовим, в мене склалися майже дружні стосунки. То був, як мені тоді здавалося, дуже освічений чоловік, він єдиний з усіх наших вчителів грав на фортепіано, що стояло на сцені актової зали одразу за гіпсовим погруддям Сталіна, блискуче, знову ж як на мої тодішні уявлення, знав не лише російське, а й світове письменство. І що головне, стежив за моїми успіхами в царині творчости, давав слушні поради, але, до речі, ніколи не радив писати російською. Як пізніше я дізнався, за походженням він був сином українського священика. Російською говорив з помітним акцентом, зокрема твердо вимовляв шиплячі. А на перервах розмовляв по-нашому. Розповідав він просто таки цікаво, тому на його уроках панувала якщо не могильна, то, принаймні, тиша, якої не було на жодному іншому уроці. Натомісць українській літературі в нашій школі геть не таланило: її викладали, сказати б, куховарки, у котрих, доки вони відбувають свої, гадаю, ненависні їм уроки, вдома докипає борщ. Наведу хоча б один, але, либонь, з найхарактерніших, приклад того вчителювання. Розповідаючи про творчість Івана Нечуя-Левицького, вчителька каже приблизно таке: Нечуй-Левицький є неперевершеним майстром пейзажу. Не будемо сперечатися, може, так воно і є. Одначе вже через кілька уроків потому та сама вчителька повторює те саме про іншого письменника: виявляється, з її слів, неперевершеним майстром пейзажу є Панас Мирний. Я, ошелешений, підіймаю руку. Вчителька питає:
— Що тобі, Вишенський?
—

читати