Електронна бібліотека/Щоденники

ПрибулецьВіктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Це не сніг...Сергій Пантюк
Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
Великі малі зустрічіВіктор Палинський
Навчатись відчувати...Григорій Штонь
В термітниках великих міст...Григорій Штонь
Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Кинджально довгі трасові вогні...Григорій Штонь
Удосвіта на прирічковий пастівник...Григорій Штонь
Cеред досвітніх близькоземних зір...Григорій Штонь
ЛюбовГригорій Штонь
Добу тому...Григорій Штонь
Природа - Храм...Григорій Штонь
Коли нема кому сказати: "Ти чарівна...."Григорій Штонь
Тиша співає...Григорій Штонь
Стрибок від осені до весни...Дмитро Лазуткін
Вино осінньої печаліВіктор Вербич
Зміниться все. І навіть незмінність тепла...Сергій Жадан
Таке, ніби – вчора...Микола Гриценко
Таке, немов всечассю свідок...Павло Вольвач
…хай скаже тепер, або замовкнеСергій Жадан
Під соснамиВіктор Палинський
О.Ч.Мар´яна Савка
Вчора почався вересень і вона...Сергій Жадан
боже я все ще дитина...Мар´яна Савка
ВіршіСергій Таран
Ночей серпневих шоколад гарячий...Ігор Павлюк
На цвинтарі (з книги "Ніж"Тіль Ліндеманн
Завантажити
« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 »

якого я, певна річ, як і діда Пилипа, ніколи не бачив, позаяк ми розминулися в часі, добре випивши, в товаристві таких як і сам переяславських міщуків, любив розводитися про своє минуле: мовляв, колись Кардашевські у Польщі були не останніми людьми… Буцімто навіть із шляхти. Та геть усе процвиндрили.
Звісно, амбіції – то цілком нормальне явище, бо кому хочеться бути чи то безпаспортним колгоспником, котрий окрім вил і лопати, власне, нічого й не знає в житті, як дід Пилип, чи то пошивайлом чоловічих штанів, як дід Максим. Та ще й на околиці жебрацької совєтської імперії. Принагідно спадає на думку повчальна повість Анатоля Свидницького: там амбітна дочка Люборацьких подалася в поляки, а не менш амбітний синок – у москалі. Можливо, плебс, що набивається у родичі до сусідів, привела б до тями сентенція, що її я колись почув від мого приятеля, досить цікавого віршника, котрий, одначе, так і не вийшов на люди як поет, Віктора Могильного. Він казав: нема ані російської мови, ані польської, а є Московський і Варшавський діалекти української. Що ж, у цьому, певно ж, епатажному висловлюванні щось таки є. І тут нікуди, як казав той-таки Могильний, не дінешся.
І ще про амбітність – цей іноді золотий запас характеру. Нею не обділив Бог і мене. Так воно, либонь, і є. Якісь амбіції в мене були ще змалечку. До прикладу, в моїй пам’яті зберігся один, як через багато років потому виявилося, примітний для мене епізод: ми з моїм майже однолітком Вальком Яковенком – мені приблизно дев’ять років, а Валькові на рік-два більше (надворі спекотне літо і ми в самих трусах) ходимо по соші на нашій Ярмарківщині — збираємо кольорові скельця від невідь-коли і невідь-ким розбитих пляшок. У ті скельця ми потім дивилися на сонце. Така в нас на ту пору була забавка. І от зайшла мова про книжки. Я ні сіло, ні впало й кажу моєму товаришеві: ось побачиш, я колись писатиму книжки і їх читатимуть. Він, звісно, не повірив, кпив з мене, ще й поляскав долонею по голові. Мовляв, дурень думкою багатіє. На жаль, Валентин так і не побачив моїх книжок: він спився і ще замолоду, а йому чи й було тридцять років, десь на Донбасі, куди його закинула доля, випивши зайвого, посеред зими заснув під парканом. Там і замерз.
У дитинстві я тяжко хворів. Коли був ще зовсім малим, власне хлоп’ям років п’яти-шести, ненароком, через нехлюйство батьків (вони саме сиділи на долівці біля плити й лущили соняхи), потрапив у вмазаний у плиту казан з окропом. Обгоріло, чи, радше, обварилося, понад сімдесят відсотків шкіри. Лікарі не бралися мене лікувати, бо вважали, що надій на видужання нема. За давнім, певно, ще язицьким звичаєм мені навіть пошили сорочку на смерть. А щоб не смердів у хаті, то спровадили надвір на торфову потерть під старезною акацією. Але я таки вижив. Баба Катерина знайшла десь на Підварках, а це передмістя Переяслава на тому березі Трубежа, знахурку і та дала їй якусь мазь. Знахурчина мазь, вважай, і витягла мене з могили. А через якийсь там час чи не ті ж лікарі поставили діагноз: дитина з явними ознаками рахіту. І справді, моя голова була більша за тулуб. Вдома мене так і називали – головань. Знову ж таки баба Катерина дістала із скрині свою празникову шаль і виміняла за неї в сусідки уже чималеньке козеня. Те козеня незабаром стало рудою, достоту як виміняна бабина шаль, козою. Можливо, козяче молоко і допомогло мені позбутися й цієї недуги: з часом пропорції між головою й тулубом дещо зрівноважилися, хоча розмір шапки так і лишився шістдесятий…
У своїх мемуарах «Третя рота» Володимир Сосюра згадує, що десь там на Донеччині він ріс у хаті-хворостянці. В нас теж було щось подібне: над самісінькою дорогою стояла наша перехняблена, під перетлілими від часу та негоди куликами соломи халупа, тільки не хворостянка, а очеретянка. Справді, у тій хатині все було очеретяне, лише ощіп та верх з сякого-такого дерева. Влітку, коли йшов дощ, на долівці стояли майже такі ж калюжі, як і надворі. Даремно ми підставляли миски та каструлі: повсюдно крізь схожу на решето стелю дзюрком цибеніла жовта рідина. Люди, котрі з ярмарку, втікали від дощу в придорожні хати, нашу оселю завжди минали, певно ж, здогадувались, що то за прихисток. А взимку тонкі стіни нашої очеретянки промерзали наскрізь і ми, діти, здебільшого сиділи на печі. Проте піч була невеличка, тож усім нам на ній просто не вистачало місця (нас було троє – я та старші брат і сестра), а щоб ночувати на тій печі – де там, про те не було й мови, тож доводилося спати на вузьких залізних ліжках під вкритими памороззю стінами, що нагадували вивернутий білий кожух. Хата за конструкцією суто сільська, себто лише на одну кімнату й сіни, а нас у ній мешкало шість душ, окрім дітей, баба та батько з матір’ю. Одне слово, рукавичка та ще й латана-перелатана. Про сякий-такий добробут у тій хаті не випадає й казати: жили надголодь, позаяк батько, хоч і працював зоотехніком у

« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 »


Партнери