Завантажити

якого я, певна річ, як і діда Пилипа, ніколи не бачив, позаяк ми розминулися в часі, добре випивши, в товаристві таких як і сам переяславських міщуків, любив розводитися про своє минуле: мовляв, колись Кардашевські у Польщі були не останніми людьми… Буцімто навіть із шляхти. Та геть усе процвиндрили.
Звісно, амбіції – то цілком нормальне явище, бо кому хочеться бути чи то безпаспортним колгоспником, котрий окрім вил і лопати, власне, нічого й не знає в житті, як дід Пилип, чи то пошивайлом чоловічих штанів, як дід Максим. Та ще й на околиці жебрацької совєтської імперії. Принагідно спадає на думку повчальна повість Анатоля Свидницького: там амбітна дочка Люборацьких подалася в поляки, а не менш амбітний синок – у москалі. Можливо, плебс, що набивається у родичі до сусідів, привела б до тями сентенція, що її я колись почув від мого приятеля, досить цікавого віршника, котрий, одначе, так і не вийшов на люди як поет, Віктора Могильного. Він казав: нема ані російської мови, ані польської, а є Московський і Варшавський діалекти української. Що ж, у цьому, певно ж, епатажному висловлюванні щось таки є. І тут нікуди, як казав той-таки Могильний, не дінешся.
І ще про амбітність – цей іноді золотий запас характеру. Нею не обділив Бог і мене. Так воно, либонь, і є. Якісь амбіції в мене були ще змалечку. До прикладу, в моїй пам’яті зберігся один, як через багато років потому виявилося, примітний для мене епізод: ми з моїм майже однолітком Вальком Яковенком – мені приблизно дев’ять років, а Валькові на рік-два більше (надворі спекотне літо і ми в самих трусах) ходимо по соші на нашій Ярмарківщині — збираємо кольорові скельця від невідь-коли і невідь-ким розбитих пляшок. У ті скельця ми потім дивилися на сонце. Така в нас на ту пору була забавка. І от зайшла мова про книжки. Я ні сіло, ні впало й кажу моєму товаришеві: ось побачиш, я колись писатиму книжки і їх читатимуть. Він, звісно, не повірив, кпив з мене, ще й поляскав долонею по голові. Мовляв, дурень думкою багатіє. На жаль, Валентин так і не побачив моїх книжок: він спився і ще замолоду, а йому чи й було тридцять років, десь на Донбасі, куди його закинула доля, випивши зайвого, посеред зими заснув під парканом. Там і замерз.
У дитинстві я тяжко хворів. Коли був ще зовсім малим, власне хлоп’ям років п’яти-шести, ненароком, через нехлюйство батьків (вони саме сиділи на долівці біля плити й лущили соняхи), потрапив у вмазаний у плиту казан з окропом. Обгоріло, чи, радше, обварилося, понад сімдесят відсотків шкіри. Лікарі не бралися мене лікувати, бо вважали, що надій на видужання нема. За давнім, певно, ще язицьким звичаєм мені навіть пошили сорочку на смерть. А щоб не смердів у хаті, то спровадили надвір на торфову потерть під старезною акацією. Але я таки вижив. Баба Катерина знайшла десь на Підварках, а це передмістя Переяслава на тому березі Трубежа, знахурку і та дала їй якусь мазь. Знахурчина мазь, вважай, і витягла мене з могили. А через якийсь там час чи не ті ж лікарі поставили діагноз: дитина з явними ознаками рахіту. І справді, моя голова була більша за тулуб. Вдома мене так і називали – головань. Знову ж таки баба Катерина дістала із скрині свою празникову шаль і виміняла за неї в сусідки уже чималеньке козеня. Те козеня незабаром стало рудою, достоту як виміняна бабина шаль, козою. Можливо, козяче молоко і допомогло мені позбутися й цієї недуги: з часом пропорції між головою й тулубом дещо зрівноважилися, хоча розмір шапки так і лишився шістдесятий…
У своїх мемуарах «Третя рота» Володимир Сосюра згадує, що десь там на Донеччині він ріс у хаті-хворостянці. В нас теж було щось подібне: над самісінькою дорогою стояла наша перехняблена, під перетлілими від часу та негоди куликами соломи халупа, тільки не хворостянка, а очеретянка. Справді, у тій хатині все було очеретяне, лише ощіп та верх з сякого-такого дерева. Влітку, коли йшов дощ, на долівці стояли майже такі ж калюжі, як і надворі. Даремно ми підставляли миски та каструлі: повсюдно крізь схожу на решето стелю дзюрком цибеніла жовта рідина. Люди, котрі з ярмарку, втікали від дощу в придорожні хати, нашу оселю завжди минали, певно ж, здогадувались, що то за прихисток. А взимку тонкі стіни нашої очеретянки промерзали наскрізь і ми, діти, здебільшого сиділи на печі. Проте піч була невеличка, тож усім нам на ній просто не вистачало місця (нас було троє – я та старші брат і сестра), а щоб ночувати на тій печі – де там, про те не було й мови, тож доводилося спати на вузьких залізних ліжках під вкритими памороззю стінами, що нагадували вивернутий білий кожух. Хата за конструкцією суто сільська, себто лише на одну кімнату й сіни, а нас у ній мешкало шість душ, окрім дітей, баба та батько з матір’ю. Одне слово, рукавичка та ще й латана-перелатана. Про сякий-такий добробут у тій хаті не випадає й казати: жили надголодь, позаяк батько, хоч і працював зоотехніком у

читати