Завантажити

химерне дерево на правах паразита (ще одна іпостась симбіозу після змови-симбіозу людини й поета), а це означає, що повсякчас перебуваєш на вході, і ні на йоту не просуваєшся вглиб забороненої зони, а відтак на правах того ж таки «паразита» береш поживу для свого метафоротворення. Особливість моєї роботи з метафорою, певно ж, полягає, окрім усього іншого, ще й у тому, що свій наріжний камінь я поклав не раз і назавжди, як це здебільша робили (і роблять) колеги-метафористи різних поколінь і різних культур, себто на початку спорудження Світотвору, певно ж, задля приборкання порогу відліку. Я поклав його не як щось цілісне в законне для нього місце, себто в підмурівок (хоча і в підмурівок також), а послідовно вмонтовував по дещиці, по блискітці в усе сузір’я Світотвору, аби ота, сказати б, наріжність була скрізь і, як на недосвідчене око, ніде. Не є таємницею, що лише за таких обставин поезія тільки й зможе вижити, поєднуючи, здавалося б, незнищенну предметність і так само, здавалося б, невловну, нічим не підтверджену духовність. Між іншим, перший і кілька наступних варіантів мого «наріжного каменя» називалися «Роден». Очевидно, й сам вірш був написаний не без впливу однойменної монографії любого мені Р.М. Рільке, поета, який більш-менш тривалий час був особистим секретарем скульптора і якого – і це непоодинокий з доленосних випадків участи жінок у літературному процесі – ввела в Роденову майстерню жінка, мисткиня, а водночас у певному розумінні дружина. Звісно, кому, кому, а Рільке на жіночу підтримку щастило. Що ж кожному своє. До речі, Рільке, і це також не випадковий збіг обставин, помер, сказати б, з жіночої ласки, від уранового випромінювання в одному з альпійських замків, що належав шанувальниці його таланту. Себто випадки мстять...
Почну свою спробу життєпису, спробу, либонь, як і всі спроби такого штибу, безнадійну, здалеку, хоча не так і здалеку, бо про мізерію людського віку серед багато чого іншого кажуть і таке: що того життя! – в оці двері зайшов, а в ці треба виходити. Таку примовку, бувало, любила повторювати моя мати. І мене завжди дивувало, що вона, промовляючи ті слова, показувала на одні й ті самі двері, позаяк у кімнаті, де висловлювалася ця сентенція, були всього одні двері. Лише тепер я можу зрозуміти, що так воно і є: другі двері, через які маєш виходити, вмонтовані в перші, якими ти ввійшов… Це ніби збіжність входу й виходу, двоїна, закладена вже в самій лексемі двері, спроба пізнання якої спричинює колапс, себто веде до божевільні. Але менше з тим. Відтак почну, попри те, що людський вік короткий, все-таки здалеку: народився я майже наприкінці Другої світової війни в славному ( напрочуд гарному, а в історичному сенсі – попри діяння «Богдана п’яного» – славетному) містечку Переяславі, у його західній частині, майже на околиці, бо відразу за нашим, десь на сорок соток, городом починався луг, порослий здебільша кінським щавлем та вербами, і тягнувся той луг до самісінького Трубежа, невеличкої, але в ті, вже подаленілі роки, бистрої з піщаним дном річечки. Іноді наша хата опинялася на її березі, бо хоча русло Трубежа й пролягало приблизно за кілометр від обійстя, проте навесні він – а саме так було за моїх дитячих літ – розливався і його молода вода сягала самісінького порогу. І довго біля нього стояла, а проте ніколи не переступала... І коли ти виходив з хати, то неодмінно міг бачити в тій воді своє відображення: либонь, то були чиїсь перші спроби втягти тебе в щойно розмерзле, власне розкрите дзеркало, в змову з собою… Але спроба була не на часі, адже на подолання шляху від тієї калюжі до Наркісового струмка у мене в запасі була, хоч і не бозна яка, але вічність, себто кілька десятків літ. Тож трагедії в тому жодної, бо в дитинстві ти ніколи не зупинявся над своїм відбитком у тій, принесеній під твій поріг, ніби в якомусь очікуванні довго стоячій воді, в тому сезонному паралічі якоїсь часточки прудкої з безліччю чорторийчиків річки. Тоді ти ще не розумів, як це могти бачити. Ти ще не тямив, що то є пастка із снайпером у її середині, що хтось невідомий уже відкрив полювання на тебе; ти не міг навіть уявити, що колись виникне проблема, ба навіть хвороблива потреба, дізнаватися, що покладено в чиюсь пастку на тебе. Пастка на тебе не може бути непорушна, вона неодмінно тектиме... Раз на рік зупиняючись перед твоїм порогом. Рано чи пізно, вона полишає своє полювання і повертається на круги своя, входить у канонічне русло з нестримною течією. Як з’ясувалося потім, уже через десятки років, дармовим сиром може бути навіть снайпер. Безліч снайперів-близнюків. До речі, через ту весняну повінь наш куток, зазвичай, називали Калюжею. Але була ще одна назва нашої місцини, не така паскудна, як ця, а досить таки пристойна, ба навіть гарна. Принаймні, весела. Оскільки на майдані (а згодом порослому бур’янами вигоні, де випасали кіз), якраз навпроти нашої хати був ярмарок, де люд з навколишніх сіл,

читати