Електронна бібліотека/Щоденники

СантаВіктор Палинський
Це не сніг...Сергій Пантюк
Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
Великі малі зустрічіВіктор Палинський
Навчатись відчувати...Григорій Штонь
В термітниках великих міст...Григорій Штонь
Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Кинджально довгі трасові вогні...Григорій Штонь
Удосвіта на прирічковий пастівник...Григорій Штонь
Cеред досвітніх близькоземних зір...Григорій Штонь
ЛюбовГригорій Штонь
Добу тому...Григорій Штонь
Природа - Храм...Григорій Штонь
Коли нема кому сказати: "Ти чарівна...."Григорій Штонь
Тиша співає...Григорій Штонь
Стрибок від осені до весни...Дмитро Лазуткін
Вино осінньої печаліВіктор Вербич
Зміниться все. І навіть незмінність тепла...Сергій Жадан
Таке, ніби – вчора...Микола Гриценко
Таке, немов всечассю свідок...Павло Вольвач
…хай скаже тепер, або замовкнеСергій Жадан
Під соснамиВіктор Палинський
О.Ч.Мар´яна Савка
Вчора почався вересень і вона...Сергій Жадан
боже я все ще дитина...Мар´яна Савка
ВіршіСергій Таран
Ночей серпневих шоколад гарячий...Ігор Павлюк
На цвинтарі (з книги "Ніж"Тіль Ліндеманн
І не розповіли головного...Сергій Жадан
Завантажити
« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 »

химерне дерево на правах паразита (ще одна іпостась симбіозу після змови-симбіозу людини й поета), а це означає, що повсякчас перебуваєш на вході, і ні на йоту не просуваєшся вглиб забороненої зони, а відтак на правах того ж таки «паразита» береш поживу для свого метафоротворення. Особливість моєї роботи з метафорою, певно ж, полягає, окрім усього іншого, ще й у тому, що свій наріжний камінь я поклав не раз і назавжди, як це здебільша робили (і роблять) колеги-метафористи різних поколінь і різних культур, себто на початку спорудження Світотвору, певно ж, задля приборкання порогу відліку. Я поклав його не як щось цілісне в законне для нього місце, себто в підмурівок (хоча і в підмурівок також), а послідовно вмонтовував по дещиці, по блискітці в усе сузір’я Світотвору, аби ота, сказати б, наріжність була скрізь і, як на недосвідчене око, ніде. Не є таємницею, що лише за таких обставин поезія тільки й зможе вижити, поєднуючи, здавалося б, незнищенну предметність і так само, здавалося б, невловну, нічим не підтверджену духовність. Між іншим, перший і кілька наступних варіантів мого «наріжного каменя» називалися «Роден». Очевидно, й сам вірш був написаний не без впливу однойменної монографії любого мені Р.М. Рільке, поета, який більш-менш тривалий час був особистим секретарем скульптора і якого – і це непоодинокий з доленосних випадків участи жінок у літературному процесі – ввела в Роденову майстерню жінка, мисткиня, а водночас у певному розумінні дружина. Звісно, кому, кому, а Рільке на жіночу підтримку щастило. Що ж кожному своє. До речі, Рільке, і це також не випадковий збіг обставин, помер, сказати б, з жіночої ласки, від уранового випромінювання в одному з альпійських замків, що належав шанувальниці його таланту. Себто випадки мстять...
Почну свою спробу життєпису, спробу, либонь, як і всі спроби такого штибу, безнадійну, здалеку, хоча не так і здалеку, бо про мізерію людського віку серед багато чого іншого кажуть і таке: що того життя! – в оці двері зайшов, а в ці треба виходити. Таку примовку, бувало, любила повторювати моя мати. І мене завжди дивувало, що вона, промовляючи ті слова, показувала на одні й ті самі двері, позаяк у кімнаті, де висловлювалася ця сентенція, були всього одні двері. Лише тепер я можу зрозуміти, що так воно і є: другі двері, через які маєш виходити, вмонтовані в перші, якими ти ввійшов… Це ніби збіжність входу й виходу, двоїна, закладена вже в самій лексемі двері, спроба пізнання якої спричинює колапс, себто веде до божевільні. Але менше з тим. Відтак почну, попри те, що людський вік короткий, все-таки здалеку: народився я майже наприкінці Другої світової війни в славному ( напрочуд гарному, а в історичному сенсі – попри діяння «Богдана п’яного» – славетному) містечку Переяславі, у його західній частині, майже на околиці, бо відразу за нашим, десь на сорок соток, городом починався луг, порослий здебільша кінським щавлем та вербами, і тягнувся той луг до самісінького Трубежа, невеличкої, але в ті, вже подаленілі роки, бистрої з піщаним дном річечки. Іноді наша хата опинялася на її березі, бо хоча русло Трубежа й пролягало приблизно за кілометр від обійстя, проте навесні він – а саме так було за моїх дитячих літ – розливався і його молода вода сягала самісінького порогу. І довго біля нього стояла, а проте ніколи не переступала... І коли ти виходив з хати, то неодмінно міг бачити в тій воді своє відображення: либонь, то були чиїсь перші спроби втягти тебе в щойно розмерзле, власне розкрите дзеркало, в змову з собою… Але спроба була не на часі, адже на подолання шляху від тієї калюжі до Наркісового струмка у мене в запасі була, хоч і не бозна яка, але вічність, себто кілька десятків літ. Тож трагедії в тому жодної, бо в дитинстві ти ніколи не зупинявся над своїм відбитком у тій, принесеній під твій поріг, ніби в якомусь очікуванні довго стоячій воді, в тому сезонному паралічі якоїсь часточки прудкої з безліччю чорторийчиків річки. Тоді ти ще не розумів, як це могти бачити. Ти ще не тямив, що то є пастка із снайпером у її середині, що хтось невідомий уже відкрив полювання на тебе; ти не міг навіть уявити, що колись виникне проблема, ба навіть хвороблива потреба, дізнаватися, що покладено в чиюсь пастку на тебе. Пастка на тебе не може бути непорушна, вона неодмінно тектиме... Раз на рік зупиняючись перед твоїм порогом. Рано чи пізно, вона полишає своє полювання і повертається на круги своя, входить у канонічне русло з нестримною течією. Як з’ясувалося потім, уже через десятки років, дармовим сиром може бути навіть снайпер. Безліч снайперів-близнюків. До речі, через ту весняну повінь наш куток, зазвичай, називали Калюжею. Але була ще одна назва нашої місцини, не така паскудна, як ця, а досить таки пристойна, ба навіть гарна. Принаймні, весела. Оскільки на майдані (а згодом порослому бур’янами вигоні, де випасали кіз), якраз навпроти нашої хати був ярмарок, де люд з навколишніх сіл,

« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 »

Партнери