Завантажити

здебільша по суботах та в неділю, з’їжджався та сходився і торгував усякою всячиною, то й куток наш називався Ярмарківщиною. Хоча вже за моєї пам’яти той ярмарок канув у небуття, позаяк базар, а це інша назва того ж таки ярмарку, було перенесено аж на Зальтицю, себто на протилежний край міста, за Альту, ще одну, невідомо коли пересохлу, річку, що на ній, як і на Трубежі, стоїть Переяслав.
Як воно ведеться, розпочинаючи життєпис, нехай і, на кшталт мого, фраґментарного, з рясними прогалинами, без будь-якої системи, слід хоча б побіжно розповісти про своїх найближчих родичів. На жаль, лише побіжно я тільки й можу те зробити, позаяк у моїй пам’яті збереглися, і то невиразні, спогади заледве що про два покоління мого роду, відтак відомих мені кревняків важко назвати пращурами. Скажімо, я не знаю навіть своїх прадідів, а не те, щоб міг намалювати, бодай в імпресіоністичній манері, якесь генеалогічне дерево. Почну, як воно ведеться в біографічних довідках, із найближчих родичів. Мій батько, Вишенський Олександр Пилипович ( у прізвищі наголошений другий склад ) і мати, Кардашевська (це її дівоче прізвище) Катерина Максимівна, народилися по різні береги Дніпра: батько, на високому березі, родом з Правобережної України (село Ромашки на Київщині), а мати, переяславка, вродилася на низькому березі – родом з Лівобережжя ( колись це була Полтавщина, а нині – та ж таки Київщина. До слова, у Полтавському краєзнавчому музеї і тепер можна побачити герб Переяслава як складової Полтавської губернії.). І на вдачу мої батьки, як ті береги, були різні, геть не створені для подружнього життя. Навіть їхні астрологічні знаки несумісні: мати народилася на так звані Катерини, 7 грудня, тобто під знаком Стрільця, а батько 5 травня – під знаком Бика. А таке поєднання знаків Зодіака, як вважають астрологи, згубне для них обох. Між іншим, хоч я й дилетант в царині хірософії, але в мене був певний досвід укладання гороскопів: працюючи редактором у видавництві «Довіра» (1993 рік), я на замовлення того видавництва підготував досить таки грубенький рукопис на три розділи – «Хіромантія», «Фізіогноміка» та «Сонник». Над тим рукописом працював майже рік. Перечитав гору найрізноманітнішої літератури, а її в перші роки після розпаду СССР, як те буває в періоди різних катаклізмів і переворотів, з’явилася тьма тменна. І, як виявилося, гарував даремно, бо у видавництва, коли я поклав на стіл головної редакторки грубенький рукопис, на ту книжку забракло коштів.
З огляду на польське забарвлення прізвищ моїх батьків може скластися враження буцімто наш рід дотичний до Речі Посполитої. Якщо це й так, чого на світі не буває, то він, той гіпотетичний зв’язок, загубився в тих поколіннях, що про них я не маю аніякісінького уявлення. В нашій хаті на покуті поряд з іконами, чи, як казала моя баба по матері Катерина, віконами, скільки себе пам’ятаю, завжди висів портрет Тараса Шевченка пензля невідомого маляра і всі ми, певно ж, хоча і жили в країні тотального атеїзму, належали до православної церкви. Це вже багато років потому, познайомившись, як мені заманулося вважати, із втіленим Буддою – В’ячеславом Ульяновим, котрий нині мешкає у Нью-Йорку – прочитавши життєпис Махатми Ганді та книжки про подвижницьке життя Шак’я Муні на кшталт монографії Арнольда «Світло Азії» чи повісті Германа Гесе «Сіддхартха», я був захопився буддизмом, а відтак мій піст, що його я ніколи не дотримувався за християнською звичаєвістю, згідно з буддистськими приписами, тривав роками. Іноді він був просто таки брутальним приборканням і так хирлявої плоті. Скажімо, протягом двох-трьох років (1972 – 1974 рр.) я пив лише дистильовану воду, а їв виключно мед, горіхи й сир. Щоправда, окрім буддизму, я ще сповідував і естетику популярного в часи моєї молодости дієтолога Поля Брега. Та це вже інша тема. За мого ж дитинства вся наша родина більш-менш виконувала ритуали православ’я. Канонічних постів ніхто з нас не дотримувався: пости, якщо й були, а були вони досить часто, то лише як вислід нашого злиденного животіння. Одначе Різдво, Великдень, храмовий празник ( у нас храм був на Трійцю, себто на Зелену неділю) ми пошановували чи, як тоді казали, справляли, щороку. Здавалося б, чого ще, яких ще доказів треба, що ми не поляки? Ми – Вишенські, Кардашевські – але ніякі не поляки. Таж ні: спроби виснувати свій рід з ляхів були і то, здебільшого, з боку Вишенських. Так, мій дід по батькові Пилип Вишенський не раз казав, буцімто його тато ( достеменно не пам’ятаю: можливо, йшлося про діда) в Україну приїхали аж із Кракова, де мали неабиякі статки, натомісць моя тітка Настя, батькова сестра, стверджувала, що коріння Вишенських у Вишні Судовій, себто в Україні, поблизу Львова, там, звідки родом Іван Вишенський. А це вже зовсім інша казка. Окрім того, був у сімейних переказах і курйозний випадок: дід Пилип спробував було довести свої родинні зв’язки із

читати