Завантажити

своєю незатишністю, якщо нарешті з’явиться, то про що в такому разі писати далі… Іноді спротив був загнаний у наївний підтекст, як, до прикладу, у вірші Могильного («кишені набиті кулаками»), звісно, з надією авторів благенького, власне напівпрозорого герметизму, що той бунт хтось почує. Відтак на сьогодні творчість більшости з них, одержимих синдромом літературних кармалюків, має хіба що цінність документів тієї моторошної епохи і не більше, адже канули в небуття диявольські проблеми совєтського минулого і, скажемо так, «плачі овідіїв» стали щонайменше незрозумілими, а подекуди скидаються на надокучливе кривляння. Інша річ, коли йдеться про метаморфози сімдесятників. Одначе це вже має бути сага про Київську школу поезії та її найближче оточення.
Була серед студійців, як на мене, постать непроминальна, до того ж незаанґажована, одне слово, поет від Бога, надзвичайно обдарований – Григорій Тименко. Він тримався на студії одинцем. Людина рідкісної вроди, але з якимсь ледь вловним ґанджем у погляді непроникно чорних очей. За загадкових обставин десь 1967 року Тименка нібито було вбито у потягові по дорозі на Москву, куди Гриць віз невідомо з якою метою статтю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», хоча Грицевого тіла так і не знайшли. Є й інші версії: подейкували, буцімто його хтось утопив у Дніпрі чи то він сам утопився, бо на березі знайшли акуратно складений одяг. А є ще одна, вже й геть неймовірна версія: Тименко живий і досі; він постригся в ченці й доживає віку в якомусь із чоловічих монастирів. Нібито десь у Західній Україні. То все здогади. Шкода, що на сьогодні цього дивовижного поета в нашій літературі немає, хоча його твори, якби виникло таке бажання, можна знайти (щоб видати!) у кількох людей, зокрема в Івана Дзюби і Леоніда Череватенка. Є, мабуть, Тименкові вірші і в архіві Олеся Бердника.
Що ж до Київської школи поезії, власне, якоїсь частини постшістдесятників, з котрих і почалися метаморфози в українському літературному процесі, його радикалізація, то це покоління на той час лише почало формуватися. Чимало з майбутніх учасників угруповання, що навчалися в Київському університеті і постійно відвідували тамтешню літстудію імени Василя Чумака, зрідка заходили й на «Молодь», де зрідка читали свої верлібри. Взагалі Київська школа на той час формувалася не без впливу європейських жерців верлібру, насамперед Аполінера, Лорки та Елюара , а також Москаленкових, треба сказати досить своєрідних, перекладів Сен-Жон Перса, видрукуваних десь 1967 року з напутнім словом Григорія Кочура у квартальнику «Поезія» (видавництво «Радянський письменник). Починалася КШ з верлібру і, як відомо, ним вона і завершилася, хоча в різні роки і Воробйов, і Кордун потроху римували. Голобородько і Семененко були найбільш послідовні в обстоюванні вільного вірша: якщо вони зрідка і вдавалися до «корсетного» віршування, то це були поодинокі строфи. Василь Рубан до кінця сповідував верлібр, щоправда, уже наприкінці своєї відносно короткої поетичної біографії, а тривала вона протягом якихось десяти років, завершившись десь наприкінці 70-х, написав вінок сонетів. На «Молоді» Київську школу сприймали досить стримано, ба навіть прохолодно, а то й вороже, оскільки там переважали поети класичної традиції, котрі намагалися вправно римувати, полюбляли нібито ефектні, а водночас дохідливі образи на кшталт кириченківського «ген встає з-за Остра,/ наче вершник поранений,/ красен місяць із трав» чи « у горлі спазма, як подивишся,/ де об кілок у ветхім плоті /натхненно чухалась потилиця» тощо. Неодмінно в метафорі мало бути порівняння з словами мов, ніби, наче, як тощо. Оця дохідливість, позірна рельєфність образу іноді доходила до анекдотичности. Скажімо, в одному з буколіків Володимира Забаштанського читаємо: «стоять воли з сократівськими чолами». Цим порівнянням стверджується, що воли мудрі, як Сократ. Але ж знаємо, що воли – то кастровані бики, себто євнухи…
Якось наприкінці літа 1967 року Михайло Бахтинський, поет, що з ним я познайомився там- таки на студії «Молодь», повів мене на гостину в провулок Михайлівський, де мешкав маляр Борис Плаксій із своєю коханкою та її років на сім дочкою. Хоча брешу. Ми з Михайлом не збиралися туди йти. Те нове знайомство, що пізніше впродовж багатьох років відігравало в моєму житті, можливо, навіть доленосну роль, відбулося за досить дивних обставин. Ми з Бахтинським чи то прогулювалися по Хрещатику, чи, може, мали якісь інші плани, аж назустріч суне бомж у довгому, кольору рудого пса, демісезонному пальті. В повітрі десь 25 – 30 градусів, спека неймовірна. Бомж з Михайлом привітався, розсунув поли пальта і показав голе в самих плавках тіло. Ми познайомилися. Бомжем виявився маляр Борис Плаксій. Чому він залишився в самих плавках і пальті вже не пригадую. Може, того дня пішов від дружини, що нею була дочка академіка живопису Мамолата.

читати