Електронна бібліотека/Щоденники

ПрибулецьВіктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Це не сніг...Сергій Пантюк
Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
Великі малі зустрічіВіктор Палинський
Навчатись відчувати...Григорій Штонь
В термітниках великих міст...Григорій Штонь
Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Кинджально довгі трасові вогні...Григорій Штонь
Удосвіта на прирічковий пастівник...Григорій Штонь
Cеред досвітніх близькоземних зір...Григорій Штонь
ЛюбовГригорій Штонь
Добу тому...Григорій Штонь
Природа - Храм...Григорій Штонь
Коли нема кому сказати: "Ти чарівна...."Григорій Штонь
Тиша співає...Григорій Штонь
Стрибок від осені до весни...Дмитро Лазуткін
Вино осінньої печаліВіктор Вербич
Зміниться все. І навіть незмінність тепла...Сергій Жадан
Таке, ніби – вчора...Микола Гриценко
Таке, немов всечассю свідок...Павло Вольвач
…хай скаже тепер, або замовкнеСергій Жадан
Під соснамиВіктор Палинський
О.Ч.Мар´яна Савка
Вчора почався вересень і вона...Сергій Жадан
боже я все ще дитина...Мар´яна Савка
ВіршіСергій Таран
Ночей серпневих шоколад гарячий...Ігор Павлюк
На цвинтарі (з книги "Ніж"Тіль Ліндеманн
Завантажити

постріл. А взагалі, і я про це писав у редагованому мною журналі «Книжковий клуб плюс», літературна премія, якщо її правдами і неправдами по кілька років поспіль одні й ті ж люди буквально вибивають у «премієдавців» (мовиться саме про Шевченківську премію) не є престижною, радше навпаки. А тим паче, якщо одну й ту ж премію отримують сім’ями. Йдеться не лише про політичну кон’юнктуру, скажімо, на кшталт присудження Ленінської премії за1943 рік подружжю – Олександрові Корнійчуку та Ванді Василевській. Звісно, родинні зв’язки простежуються навіть між нагородженими Нобелівською премією, до прикладу, між такими її лавреатами, як Альберт Швайцер і Жан Поль Сартр, одначе там заперечень особливих не виникає, тим паче, що Сартр (по матері Швайцер) від своєї нагороди відмовився. Та й премії в них різні: Сартрова – літературна, а Швайцерова – Нобелівська премія миру.
Педагогічний інститут я закінчив, але жодного дня не вчителював. Ані дня! Хіба що відбув з десяток уроків в одній із київських шкіл ще на студентській педпрактиці. То дарма, що мене після останнього інститутського дзвоника офіційно направили в одну з сільських шкіл Донецької области. Щоправда, я туди поїхав, одначе не вчителювати. Поїхав улітку 1969 року саме в розпал відпускної кампанії. На пасажирський потяг квитка не дістав, тож мусив їхати вантажним, примостившись поміж бетонними конструкціями. З кількома пересадками таки дістався до чепурного, але якогось розімлілого на сонці районного містечка Слов’янськ, де в райвно хотів узяти відкріплення. Але де там! Ні про яке відкріплення не могло бути й мови. Інститут тим часом подав на мене до суду і той суд мав відбутися ще до початку навчального року, а потім мене, за вироком суду, мали таки примусити цілих три роки (а це той термін, який за тодішнім законом я мав відпрацювати в школі) робити те, що аж ніяк не збігалося з моїми амбітними планами. Та й навряд чи вийшов би з мене шкільний учитель. Хоча, може, призвичаївся б і якось тягнув ту лямку. Хтозна.
Проте ще до засідання суду, за сприяння тенора з оперного театру Дмитра Лящука, я влаштувався на роботу в Музично-хорове товариство України. В його Київське міське відділення. І мене інститутське начальство, як не дивно, залишило в спокої. Не було ні з суду, ні з інституту жодного листа чи виклику кудись. Здавалося, про заблудлу вівцю забули. Коли я вже працював у Музтоваристві, випадково на вулиці Леніна (тепер Богдана Хмельницького) зустрів мого колишнього викладача Кобилецького. Він спитав про життя-буття. Кажу, що працюю там-то, себто не за спеціальністю. Професор похитав скрушно головою, мовляв, я знав, що з тебе нічого путнього не вийде, та й пішов собі далі, опираючись на костур у вигляді топірця з примхливою інкрустацією. До речі, попри слабке здоров’я ( на лекціях, пам’ятаю, він час від часу хапався за печінку й тут-таки ковтав пігулки) після нашої зустрічі «топтав ряст», якщо не помиляюсь, ще майже двадцять років. Тож як воно буває: хоча Юрій Кобилецький і виставляв своє Я поперед «класиків» української радянської літератури, а втім своєю смертю завершив низку зникань усіх тих літераторів-конформістів з мапи життя.
Власне, з Музхорового товариства, де я, правда не надто міцно, обійняв посаду методиста з творчих питань, почалося моє напівбогемне існування. Постійного житла, як і раніше, коли ще ходив у студентах, не було. Оскільки не було в мене київської прописки, то на роботу за спеціальністю не брали, принаймні бодай літредактором чи коректором якоїсь паршивої заводської багатотиражки. Кілька років разом з безпритульним тенором Дімою Лящуком, доки він не одружився та не виселив мене з сякого-такого прихистку, я мешкав у Десятинному провулку на мансарді дерев’яного особняка, що належав старезній генеральші. Та й сам той особняк дихав на ладан. Пані генеральша була меломанкою, вона чи не щовечора відвідувала оперний театр, де й знайшла собі квартиранта Дмитра Лящука. Навпроти нашого помешкання, а точніше мансарди, куди виходили її вікна, височіла сіра споруда історичного музею. Взимку ми ходили туди збирати хмиз, позаяк на мансарді водяного опалення не було. Натомісць мали грубку. А з іншого боку, метрів за сто-двісті від нашого притулку, починався Андріївський узвіз. В ті роки там були суцільні руїни, а особливо солодку моторош наганяв так званий замок Річарда. В той замок я водив багатьох своїх приятелів. Треба сказати, що я страшенно люблю різні занедбані місцини. Вони хвилюють, вони, як старі люди, які, за висловом одного з польських поетів, здається, Гарасимовича, набагато привабливіші молодих. Вони, зрештою, нагадують бур’яни, в яких оголено природність єства і його смертність. Як на мене, реставратори різних історичних пам’яток чинять зле, намагаючись реанімувати те, що перебуває в історичній комі, власне, стаючи на заваді природному згасанню.
Нині нашого будинку з мансардою вже



Партнери