Завантажити

постріл. А взагалі, і я про це писав у редагованому мною журналі «Книжковий клуб плюс», літературна премія, якщо її правдами і неправдами по кілька років поспіль одні й ті ж люди буквально вибивають у «премієдавців» (мовиться саме про Шевченківську премію) не є престижною, радше навпаки. А тим паче, якщо одну й ту ж премію отримують сім’ями. Йдеться не лише про політичну кон’юнктуру, скажімо, на кшталт присудження Ленінської премії за1943 рік подружжю – Олександрові Корнійчуку та Ванді Василевській. Звісно, родинні зв’язки простежуються навіть між нагородженими Нобелівською премією, до прикладу, між такими її лавреатами, як Альберт Швайцер і Жан Поль Сартр, одначе там заперечень особливих не виникає, тим паче, що Сартр (по матері Швайцер) від своєї нагороди відмовився. Та й премії в них різні: Сартрова – літературна, а Швайцерова – Нобелівська премія миру.
Педагогічний інститут я закінчив, але жодного дня не вчителював. Ані дня! Хіба що відбув з десяток уроків в одній із київських шкіл ще на студентській педпрактиці. То дарма, що мене після останнього інститутського дзвоника офіційно направили в одну з сільських шкіл Донецької области. Щоправда, я туди поїхав, одначе не вчителювати. Поїхав улітку 1969 року саме в розпал відпускної кампанії. На пасажирський потяг квитка не дістав, тож мусив їхати вантажним, примостившись поміж бетонними конструкціями. З кількома пересадками таки дістався до чепурного, але якогось розімлілого на сонці районного містечка Слов’янськ, де в райвно хотів узяти відкріплення. Але де там! Ні про яке відкріплення не могло бути й мови. Інститут тим часом подав на мене до суду і той суд мав відбутися ще до початку навчального року, а потім мене, за вироком суду, мали таки примусити цілих три роки (а це той термін, який за тодішнім законом я мав відпрацювати в школі) робити те, що аж ніяк не збігалося з моїми амбітними планами. Та й навряд чи вийшов би з мене шкільний учитель. Хоча, може, призвичаївся б і якось тягнув ту лямку. Хтозна.
Проте ще до засідання суду, за сприяння тенора з оперного театру Дмитра Лящука, я влаштувався на роботу в Музично-хорове товариство України. В його Київське міське відділення. І мене інститутське начальство, як не дивно, залишило в спокої. Не було ні з суду, ні з інституту жодного листа чи виклику кудись. Здавалося, про заблудлу вівцю забули. Коли я вже працював у Музтоваристві, випадково на вулиці Леніна (тепер Богдана Хмельницького) зустрів мого колишнього викладача Кобилецького. Він спитав про життя-буття. Кажу, що працюю там-то, себто не за спеціальністю. Професор похитав скрушно головою, мовляв, я знав, що з тебе нічого путнього не вийде, та й пішов собі далі, опираючись на костур у вигляді топірця з примхливою інкрустацією. До речі, попри слабке здоров’я ( на лекціях, пам’ятаю, він час від часу хапався за печінку й тут-таки ковтав пігулки) після нашої зустрічі «топтав ряст», якщо не помиляюсь, ще майже двадцять років. Тож як воно буває: хоча Юрій Кобилецький і виставляв своє Я поперед «класиків» української радянської літератури, а втім своєю смертю завершив низку зникань усіх тих літераторів-конформістів з мапи життя.
Власне, з Музхорового товариства, де я, правда не надто міцно, обійняв посаду методиста з творчих питань, почалося моє напівбогемне існування. Постійного житла, як і раніше, коли ще ходив у студентах, не було. Оскільки не було в мене київської прописки, то на роботу за спеціальністю не брали, принаймні бодай літредактором чи коректором якоїсь паршивої заводської багатотиражки. Кілька років разом з безпритульним тенором Дімою Лящуком, доки він не одружився та не виселив мене з сякого-такого прихистку, я мешкав у Десятинному провулку на мансарді дерев’яного особняка, що належав старезній генеральші. Та й сам той особняк дихав на ладан. Пані генеральша була меломанкою, вона чи не щовечора відвідувала оперний театр, де й знайшла собі квартиранта Дмитра Лящука. Навпроти нашого помешкання, а точніше мансарди, куди виходили її вікна, височіла сіра споруда історичного музею. Взимку ми ходили туди збирати хмиз, позаяк на мансарді водяного опалення не було. Натомісць мали грубку. А з іншого боку, метрів за сто-двісті від нашого притулку, починався Андріївський узвіз. В ті роки там були суцільні руїни, а особливо солодку моторош наганяв так званий замок Річарда. В той замок я водив багатьох своїх приятелів. Треба сказати, що я страшенно люблю різні занедбані місцини. Вони хвилюють, вони, як старі люди, які, за висловом одного з польських поетів, здається, Гарасимовича, набагато привабливіші молодих. Вони, зрештою, нагадують бур’яни, в яких оголено природність єства і його смертність. Як на мене, реставратори різних історичних пам’яток чинять зле, намагаючись реанімувати те, що перебуває в історичній комі, власне, стаючи на заваді природному згасанню.
Нині нашого будинку з мансардою вже

читати