Електронна бібліотека/Щоденники

ПрибулецьВіктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Це не сніг...Сергій Пантюк
Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
Великі малі зустрічіВіктор Палинський
Навчатись відчувати...Григорій Штонь
В термітниках великих міст...Григорій Штонь
Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Кинджально довгі трасові вогні...Григорій Штонь
Удосвіта на прирічковий пастівник...Григорій Штонь
Cеред досвітніх близькоземних зір...Григорій Штонь
ЛюбовГригорій Штонь
Добу тому...Григорій Штонь
Природа - Храм...Григорій Штонь
Коли нема кому сказати: "Ти чарівна...."Григорій Штонь
Тиша співає...Григорій Штонь
Стрибок від осені до весни...Дмитро Лазуткін
Вино осінньої печаліВіктор Вербич
Зміниться все. І навіть незмінність тепла...Сергій Жадан
Таке, ніби – вчора...Микола Гриценко
Таке, немов всечассю свідок...Павло Вольвач
…хай скаже тепер, або замовкнеСергій Жадан
Під соснамиВіктор Палинський
О.Ч.Мар´яна Савка
Вчора почався вересень і вона...Сергій Жадан
боже я все ще дитина...Мар´яна Савка
ВіршіСергій Таран
Ночей серпневих шоколад гарячий...Ігор Павлюк
На цвинтарі (з книги "Ніж"Тіль Ліндеманн
Завантажити

нема. Як немає і самого Діми. Він переставився на п’ятдесят восьмому році життя від ниркової недостатности. Уже після розпаду Союзу. В нього була мрія стати солістом оперного театру, але мрія виявилася нездійсненною: він так і пішов з цього світу звичайним хористом, сказати б, тенором хору. Іноді Дмитро Лящук намагався вирватися з того хору, тобто пробував перекричати усю масовку, а як наслідок – постійні конфлікти з дирекцією, а особливо з диригентом театру Степаном Турчаком.
На тому місці, де був наш притулок, нині почеплено табличку з написом : «Вигул собак заборонено». ...Ночував я в тій нічліжці рідко. Здебільша ніч заставала, якщо не в майстерні якогось художника, то або у двоюрідного брата Володимира на вулиці Ломоносова, де мешкали викладачі університету, або десь на Борщагівці на квартирі Михайла Бахтинського, або, і то найчастіше, в Миколи Воробйова після нашої чергової таємної вечері із смаженою на олії картоплею та пляшкою оковитої, а то в мого колишнього однокурсника Василя Гунька, чи ще в когось з численних на той час приятелів. В Музично-хоровому товаристві, де я організовував платні й безкоштовні концерти в різних так званих точках (у філармонії, консерваторії, Жовтневому палаці тощо) пробув, здається, дев’ять місяців. Звідти мене, і це було саме так, вигнали за… грошові махінації. Власне, ніяких махінацій не було, але в мене пропали квитки на платний концерт, причому на чималеньку суму. Аж на сто двадцять карбованців. Якщо взяти до уваги, що моя місячна платня становила дев’яносто карбованців, то стане зрозуміло, в яку халепу я потрапив. І зараз не можу збагнути, куди ті квитки могли подітися. Важко сказати, адже біля мене вешталося так багато голодних людей. За час «музично-хорової діяльности», я встиг зорганізувати кілька музичних та музично-поетичних вечорів. До них я залучав опальних композиторів, здебільша вихованців Бориса Лятошинського, зокрема Валентина Сильвестрова, Леоніда Грабовського, Володимира Губу, Віталія Ґодзяцького, Лесю Дичко...
Пізніше з деякими учасниками моїх концертів, я навіть заприятелював. Найбільше мені подобалася музика Валі Сильвестрова. У чомусь вона нагадувала малярство Бориса Плаксія. Саме в той час у видавництві «Музична Україна», за сприяння Мишка Бахтинського, мені запропонували відредагувати щорічник «Українське музикознавство», присвячений партесному співу й причетним до нього композиторам – Веделю, Березовському та Бортнянському. А завідувачкою редакції, де готувалася до видання та книжка, була Лариса Бондаренко, дружина Сильвестрова. Надзвичайно вродлива жінка: матове обличчя з величезними чорно-зеленими очима, краса, яка трапляється лише в рафінованих гебрейок. Можливо, не в останню чергу, завдяки її вірі в Сильвестрова, її присутності в його біографії , він став тим, ким він є на сьогодні. Прожила Лариса, як вона висловилася перед смертю, свої п’ятдесят п’ять років. Коли ми її ховали, від дивовижної краси не лишилося й натяку: цироз нагло поглинув те диво.
Доки до Києва наїжджав із своїх Лісників, а це десь за 10 – 15 кілометрів від столиці, Василь Рубан, ми майже всією Київською школою, за винятком хіба що Михайла Григоріва, котрий подався (чи його відправили, і нібито від СПУ) в Ригу, і Василя Голобородька, бо він безвиїзно мешкав у своєму Адріянополі на Луганщині, раз на тиждень збиралися біля Київського кафе, себто на розі Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка. Дещо пізніше — в кав’ярні «Хрещатий яр» (інша назва тієї імпровізованої майстерні Бориса Плаксія – «Галушки»), що на самому початку Прорізної (тоді це була вулиця Свердлова): там Борис розписував стіни, зокрема й нашими портретами. Окрім Бориса Плаксія, в «Галушках» працював художник Валентин Сивашенко. Він робив вітражі та викарбовував на металі портрети київських князів і їхніх дружинників. Грек за походженням, зовні скидався якщо не на небесного походження Аполона, то принаймні на посталого з флори красеня Адоніса. Через кілька років, допившись до білої гарячки, Валентин викинувся, здається, зі сходів третього поверху ресторану «Столичний», і впав на бетонну підлогу першого поверху, але якимсь чудом не вбився. Після кількох складних операцій, в тому числі й на мозку, все-таки оклигав, одначе геть втратив пам’ять і відтоді вже нікого з нас не впізнавав. Вище по Прорізній, навпроти нинішнього «Молодого театру», була ще одна, але вже суто художня майстерня. Належала вона Миколі Чернишу. У нього ми днювали й ночували. Як художника я його не сприймав. Малював він багато, здебільша експериментував. Та йому, як на мене, бракувало не те що професіоналізму, а оригінальности, яка постає з намагання витягти з потойбіччя небіжчика, який п’є молоде вино (перепрошую за цитату з маніфесту вожака сюрреалістів Андре Бретона, що її я вже наводив у своєму есеї про малярство Сальвадора Далі). Але як людина був вельми товариський, хоча з непомірними амбіціями. Якось за вечірньою



Партнери