Завантажити

Може, з якоїсь іншої причини. Але ми його, як мовиться, побачили майже в чому мати привела. Розговорилися, далі Плаксій і каже: «Так чого ми оце стоїмо посеред Хрещатика, ходімо, є тут одне затишне кубельце.». Відтак, перейшовши площу Калініна (нині майдан Незалежности), побралися трохи вгору в напрямку Софії і хутко дісталися до напівпідвального приміщення з невеличким, затуманеним порохами та павутинням віконечком угорі, де й мешкала Плаксієва коханка. До речі, кількома роками пізніше, вже після народження сина, Бориса Борисовича, вони, побралися. Пригадую, у тій напівтемній комірчині ми пили дешеве вино, очевидно, єдине доступне для нас у ті часи біле міцне, або, як його, зазвичай, поміж себе називали, біоміцин, і Борис у перервах між випивкою написав мій графічний портрет. Власне, ескіз. Експромт за якихось тридцять хвилин. З натурником мало схожости: похмурий молодик з міцно стисненими й не по літах сухуватими вустами. Пізніше, через багато років, либонь, чи не сорок з гаком, я той портрет використав в оформленні своєї книжки «Синус покутя», роздвоївши його на, так би мовити, сушу і воду. Загалом Плаксій писав багато портретів, і то за один, рідко за два сеанси, але портретист з нього, принаймні, з погляду натурника, який ратує за цілковиту збіжність з оригіналом, може здатися, не вельми вправний. Один з моїх портретів пензля Бориса Плаксія, написаний 1971 року на хуторі Відрадному, в напівтемній комірчині десь на дев’ять-десять квадратних метрів, я показав своїй наставниці, а нею була, і я про це вже мав нагоду звідомити, перша дружина Миколи Бажана, знана в своєму будинкові, де мешкали здебільшого викладачі університету, котятниця Гаїна Коваленко (в її помешканні в різні часи нараховувалося від 20 до 40 котів, причому різного віку – від старих геть беззубих до сліпих кошенят, що їх з половини доводилося топити в унітазі). І ось її вердикт: «Може, як глянете на себе ну через двадцять, двадцять п’ять років, то й знайдете якусь схожість.». Хтозна, можливо, пані Гаїна й мала слушність, але ж, прописна істина, що митець має цілковите право, скажемо так, знехтувати натурником, позаяк пише не лише для нього, ба навіть геть не для нього, а задля себе і в кожному черговому портреті закодовує часточку свого уявлення про homo sapiens, реалізовує свої естетичні засади, власне схрещує двоє, а то й більше дзеркал. Бо якби з мірками Гаїни Симонівни підходити до поціновування портретів пензля гротескного Тулуза-Лотрека чи дивакуватого експресіоніста Мунка, то цих малярів слід було б мати за звичайних фарб’ярів. Отже, поза сумнівом, маляр, а тим паче учень Павла Філонова, може мати й свій інтерес, використовуючи натуру, як йому заманеться, а не з тим, аби сам натурник та вузьке коло його знайомих впізнавали в портреті сьогочасного Стаса Вишенського. Тож якщо не хочеш, аби в твій образ, якщо ти так вважаєш, робилися вливання малярової шизухи – не сідай під пензель. До речі, якось я розмовляв на цю тему з Михайлом Слабошпицьким і він, якщо мені не зраджує пам’ять, сказав, що не може вважати самодостатнім митця, який десятками пише портрети можновладців. А Плаксій писав. І справді, десятками. Звісно, за якусь, можливо, навіть чималу винагороду. Писав не лише людей з натури, а й абстрактні лики святих для київських (і не тільки київських) церков. Хоча це не арґумент супроти маляра, адже, скажімо, Мікеланджело теж писав і робив скульптурні портрети, маючи за натуру з плоті й крови можновладців чи ефемерні історичні й міфологічні постаті на кшталт біблійного Давида. Важить лише якість робіт. Хоча Слабошпицький все таки мав рацію: не відходячи від станка, писати десятки портретів з таких, м’яко кажучи, не вельми привабливих суб’єктів, як Кравчук, Кучма і т. ін. – то каторга...
За кілька днів після зустрічі на квартирі Плаксієвої коханки ми вже втрьох – Плаксій, Бахтинський і я – вибралися до ресторану «Наталка». Його саме тоді було відкрито одразу за Києвом, при дорозі на початку Харківського шосе. То був так званий заклад громадського харчування в єзуїтськи національному стилі: довга сільська хата під соломою, помальовані українським орнаментом стіни, на кілках бутафорного тину сохнуть бутафорні горщики й глечики тощо. Лелек на хаті, здається, не було. В ресторані на нас вже чекала, на той час студентка консерваторії, Марія Стеф’юк. У неї з Плаксієм саме починався роман, що потім перманентно тривав десятками років. Може, він триває й нині, але, звісно, вже як суто платонічне почуття. У тому ресторані того ж вечора я ближче познайомився з Миколою Воробйовим. Був там і Михайло Григорів. Марічка Стеф’юк багато співала. Борис Плаксій багато пив. Читали вірші.Читав здебільша Воробйов. Я не читав. І то з принципу, бо, зазвичай, коли слухачів збирається більше трьох-чотирьох, мені геть не хочеться декламувати. Хоча й трьом-чотирьом теж не хочеться. Позаяк я від природи людина не публічна, то ще в ті, тепер уже далекі, сказати б, пойняті

читати