Електронна бібліотека/Щоденники

Вино осінньої печаліВіктор Вербич
Зміниться все. І навіть незмінність тепла...Сергій Жадан
Таке, ніби – вчора...Микола Гриценко
Таке, немов всечассю свідок...Павло Вольвач
…хай скаже тепер, або замовкнеСергій Жадан
Під соснамиВіктор Палинський
О.Ч.Мар´яна Савка
Вчора почався вересень і вона...Сергій Жадан
боже я все ще дитина...Мар´яна Савка
ВіршіСергій Таран
Ночей серпневих шоколад гарячий...Ігор Павлюк
На цвинтарі (з книги "Ніж"Тіль Ліндеманн
І не розповіли головного...Сергій Жадан
зафарбуємо годинник будем жити так як хочем...Тарас Федюк
Золотий саксофонВіктор Палинський
місяць зливає віск...Галина Крук
Шмарката баба (новела)Іван Андрусяк
Літо скрапує з ягід липня...Василь Кузан
Моцарт, господар, іншіБогдан Смоляк
Усміхнися – нас знимкує далека літня гроза...Галина Крук
Хочеш дочекаємося закінчення літа...Оксана Розумна
Радість — це те, що дається з боєм...Сергій Жадан
Вагітна жінка, схожа на книгу з продовженням...Сергій Жадан
Це вона… (новела)Віктор Палинський
Перекажеш іншим своїми словами...Сергій Жадан
не кажи що Бога немає що його ніколи не існувало...Богдана Матіяш
Візії та рефлексії (новелета)Віктор Палинський
БрехтСергій Жадан
Ефект колібрі (новела)Віктор Палинський
СакартвелоВіктор Вербич
Таємниці незрячих миттєвостейВіктор Палинський
Кримський цугцвангЄвген Баль
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Завантажити

Може, з якоїсь іншої причини. Але ми його, як мовиться, побачили майже в чому мати привела. Розговорилися, далі Плаксій і каже: «Так чого ми оце стоїмо посеред Хрещатика, ходімо, є тут одне затишне кубельце.». Відтак, перейшовши площу Калініна (нині майдан Незалежности), побралися трохи вгору в напрямку Софії і хутко дісталися до напівпідвального приміщення з невеличким, затуманеним порохами та павутинням віконечком угорі, де й мешкала Плаксієва коханка. До речі, кількома роками пізніше, вже після народження сина, Бориса Борисовича, вони, побралися. Пригадую, у тій напівтемній комірчині ми пили дешеве вино, очевидно, єдине доступне для нас у ті часи біле міцне, або, як його, зазвичай, поміж себе називали, біоміцин, і Борис у перервах між випивкою написав мій графічний портрет. Власне, ескіз. Експромт за якихось тридцять хвилин. З натурником мало схожости: похмурий молодик з міцно стисненими й не по літах сухуватими вустами. Пізніше, через багато років, либонь, чи не сорок з гаком, я той портрет використав в оформленні своєї книжки «Синус покутя», роздвоївши його на, так би мовити, сушу і воду. Загалом Плаксій писав багато портретів, і то за один, рідко за два сеанси, але портретист з нього, принаймні, з погляду натурника, який ратує за цілковиту збіжність з оригіналом, може здатися, не вельми вправний. Один з моїх портретів пензля Бориса Плаксія, написаний 1971 року на хуторі Відрадному, в напівтемній комірчині десь на дев’ять-десять квадратних метрів, я показав своїй наставниці, а нею була, і я про це вже мав нагоду звідомити, перша дружина Миколи Бажана, знана в своєму будинкові, де мешкали здебільшого викладачі університету, котятниця Гаїна Коваленко (в її помешканні в різні часи нараховувалося від 20 до 40 котів, причому різного віку – від старих геть беззубих до сліпих кошенят, що їх з половини доводилося топити в унітазі). І ось її вердикт: «Може, як глянете на себе ну через двадцять, двадцять п’ять років, то й знайдете якусь схожість.». Хтозна, можливо, пані Гаїна й мала слушність, але ж, прописна істина, що митець має цілковите право, скажемо так, знехтувати натурником, позаяк пише не лише для нього, ба навіть геть не для нього, а задля себе і в кожному черговому портреті закодовує часточку свого уявлення про homo sapiens, реалізовує свої естетичні засади, власне схрещує двоє, а то й більше дзеркал. Бо якби з мірками Гаїни Симонівни підходити до поціновування портретів пензля гротескного Тулуза-Лотрека чи дивакуватого експресіоніста Мунка, то цих малярів слід було б мати за звичайних фарб’ярів. Отже, поза сумнівом, маляр, а тим паче учень Павла Філонова, може мати й свій інтерес, використовуючи натуру, як йому заманеться, а не з тим, аби сам натурник та вузьке коло його знайомих впізнавали в портреті сьогочасного Стаса Вишенського. Тож якщо не хочеш, аби в твій образ, якщо ти так вважаєш, робилися вливання малярової шизухи – не сідай під пензель. До речі, якось я розмовляв на цю тему з Михайлом Слабошпицьким і він, якщо мені не зраджує пам’ять, сказав, що не може вважати самодостатнім митця, який десятками пише портрети можновладців. А Плаксій писав. І справді, десятками. Звісно, за якусь, можливо, навіть чималу винагороду. Писав не лише людей з натури, а й абстрактні лики святих для київських (і не тільки київських) церков. Хоча це не арґумент супроти маляра, адже, скажімо, Мікеланджело теж писав і робив скульптурні портрети, маючи за натуру з плоті й крови можновладців чи ефемерні історичні й міфологічні постаті на кшталт біблійного Давида. Важить лише якість робіт. Хоча Слабошпицький все таки мав рацію: не відходячи від станка, писати десятки портретів з таких, м’яко кажучи, не вельми привабливих суб’єктів, як Кравчук, Кучма і т. ін. – то каторга...
За кілька днів після зустрічі на квартирі Плаксієвої коханки ми вже втрьох – Плаксій, Бахтинський і я – вибралися до ресторану «Наталка». Його саме тоді було відкрито одразу за Києвом, при дорозі на початку Харківського шосе. То був так званий заклад громадського харчування в єзуїтськи національному стилі: довга сільська хата під соломою, помальовані українським орнаментом стіни, на кілках бутафорного тину сохнуть бутафорні горщики й глечики тощо. Лелек на хаті, здається, не було. В ресторані на нас вже чекала, на той час студентка консерваторії, Марія Стеф’юк. У неї з Плаксієм саме починався роман, що потім перманентно тривав десятками років. Може, він триває й нині, але, звісно, вже як суто платонічне почуття. У тому ресторані того ж вечора я ближче познайомився з Миколою Воробйовим. Був там і Михайло Григорів. Марічка Стеф’юк багато співала. Борис Плаксій багато пив. Читали вірші.Читав здебільша Воробйов. Я не читав. І то з принципу, бо, зазвичай, коли слухачів збирається більше трьох-чотирьох, мені геть не хочеться декламувати. Хоча й трьом-чотирьом теж не хочеться. Позаяк я від природи людина не публічна, то ще в ті, тепер уже далекі, сказати б, пойняті

Партнери