Електронна бібліотека/Щоденники

Вино осінньої печаліВіктор Вербич
Зміниться все. І навіть незмінність тепла...Сергій Жадан
Таке, ніби – вчора...Микола Гриценко
Таке, немов всечассю свідок...Павло Вольвач
…хай скаже тепер, або замовкнеСергій Жадан
Під соснамиВіктор Палинський
О.Ч.Мар´яна Савка
Вчора почався вересень і вона...Сергій Жадан
боже я все ще дитина...Мар´яна Савка
ВіршіСергій Таран
Ночей серпневих шоколад гарячий...Ігор Павлюк
На цвинтарі (з книги "Ніж"Тіль Ліндеманн
І не розповіли головного...Сергій Жадан
зафарбуємо годинник будем жити так як хочем...Тарас Федюк
Золотий саксофонВіктор Палинський
місяць зливає віск...Галина Крук
Шмарката баба (новела)Іван Андрусяк
Літо скрапує з ягід липня...Василь Кузан
Моцарт, господар, іншіБогдан Смоляк
Усміхнися – нас знимкує далека літня гроза...Галина Крук
Хочеш дочекаємося закінчення літа...Оксана Розумна
Радість — це те, що дається з боєм...Сергій Жадан
Вагітна жінка, схожа на книгу з продовженням...Сергій Жадан
Це вона… (новела)Віктор Палинський
Перекажеш іншим своїми словами...Сергій Жадан
не кажи що Бога немає що його ніколи не існувало...Богдана Матіяш
Візії та рефлексії (новелета)Віктор Палинський
БрехтСергій Жадан
Ефект колібрі (новела)Віктор Палинський
СакартвелоВіктор Вербич
Таємниці незрячих миттєвостейВіктор Палинський
Кримський цугцвангЄвген Баль
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Завантажити

нас – а цього не сила спростувати – уже не буде. Позаяк стаття Рубана опублікована років на десять раніше Кордунової, то тривалий час Рубанова версія й домінувала. Хоча були й інші схеми. Скажімо, Юрій Тарнавський до Київської школи зараховує чи не все покоління постшістдесятників. За його версією, там мали бути і Надія Кир’ян, і Михайло Саченко, і Микола Рачук... Можливо, з відстані, принаймні з-за океану, воно видніше. А ось Іван Андрусяк вважає участь чи не участь того чи того поета у КШ справою самих поетів. Одначе, як висловився Роман Кухарук, ця проблема «не варта і виїденого яйця». Може, й так, адже, скажімо, з «Аспанфуту» в літературі видніє одинцем Микола Бажан. А де «кобзар» першої половини ХХ сторіччя Михайль Семенко, де авангардні Валер’ян Поліщук, Гео Шкурупій і решта, здавалося б, несмертних? Як писав Трістан Дерем у перекладі Бориса Тена: «Нема їх, в незабудь майнули...». Здається, в помешканні Біняшевського були більшість з нас за версією Рубана, хіба що окрім Василя Голобородька, Валерія Іллі та Івана Семененка. Хоча стверджувати не берусь. Можливо, Семененко й читав там свої сурядно-підрядні метафори. За лідерство у тому гурті вже тоді змагалися «теоретики» Київської школи Василь Рубан та Віктор Кордун. Воробйов був нейтральний, такий собі жрець чистого мистецтва, хоча не в міру епатажний: він міг, скажімо, ні сіло, ні впало перекинути філіжанку запашної кави на Ерастів білісінький обрус. Після чого всі ми мали негайно вимітатися з тієї гостинної господи. Набагато пізніше, власне, через більш ніж тридцять років після посиденьок в Ераста, коли всі їх учасники встигли перегрупуватися, а частина з різних причин опинилася за межами столиці, і виникли ті дві концепції засад і персонального складу Київської школи. Не буду тут переповідати маніфестів Василя Рубана та Віктора Кордуна, позаяк їхні сентенції всім нам нав’язли на зубах. Та й не годиться авторові цих автобіографічних нотаток порушувати обітницю уникати порівняльних життєписів. Окрім того, не слід забувати елементарну істину: гуртом, на чужому горбі, у рай не ввійдеш, позаяк треба вміти покладатися на власні здібності. Боже борони, я не проти «шкіл», хоча саме слово «школа» й нагадує мені страшенно нудні шкільні уроки з надокучливим зубрінням правил, але не люблю колективности. Ні в чому. А тим паче вона неприйнятна у творчості. Адже це, насамперед, спільні правила поведінки, впізнавання за стилем, манерою тощо. Не заперечую, є приклади колективного писання, хоча не поезії, а прози: писали вдвох Едмон і Жуль Гонкури. І замолоду я просто таки обожнював їхній «Щоденник», що його читав ще бувши школярем. Я й зараз уявляю виконаний у їхньому словесному малярстві портрет Жозе Ередіа на тлі вікна у сад. Та це особливий «Щоденник» і йдеться у ньому не так про особисте життя й особисті враження двох братів, як про хроніку подій літературного і мистецького побуту сучасного їм Парижа. Але чи можна уявити, скажімо, «Щоденник» Франца Кафки, цю своєрідну мало не щоденну сповідь, сказати б, по гарячих слідах після нічних кошмарів, написаний ним ще з кимсь у супрязі? Абсурд? Саме так. З цього погляду, гонкурівський «Щоденник», принаймні, та його частина, що її писали обидва брати (до настання смерти одного з них), є швидше документальною прозою, а не власне щоденником. Так само в жодному разі я не сприймаю за оригінальне явище французького письменства спільну творчість Гонкурів уже як суто прозаїків. Були, скажімо, в світовій літературі сестри Бронте, але ж вони не писали колективних творів. І я сприймаю і приймаю кожну з цих містичних романісток. Хоча, хай це й парадоксально, а от у їхній творчості певні ознаки школи простежуються. Може, навіть тих ознак більше, аніж у творчості поетів Київської школи. То були жриці острівного храму Сапфо. Можливо, в Англії, на цих незатишних островах, маємо найживучіші рудименти материкового матріархату, адже саме на Туманному Альбіоні жінки не лише вміли , як справжні залізні леді, правити державою, ба навіть ефемерною імперією, а й були могутніми королевами літературного процесу, бо, скажімо, роман «Пагорби буремних вітрів» («Wuthering Heights») Емілі Бронте – а це водночас філософія і белетристика – є одним з наріжних каменів імперії екзистенціалізму, чого не заперечував і Альбер Камю (в есеї «Бунтівна людина» він пише: «Хіткліфф у романі «Буреверхи» ладен знищити всю землю задля того, щоб оволодіти Кетті, але й на думку не спало б сказати, що такий злочин розумний чи виправданий певною філософською системою»*) .
Отже, літературні школи – то річ вельми специфічна і, сказати б, відносна. Безперечно, на манеру письма та засоби втілення тих чи тих естетичних засад впливає час. І лише час. Саме він вимагає «пришестя» покликаних і саме він диктує покликаним що і як писати, перебуваючи, так би мовити, у просторі спільної авдиторії. Присутні в тій спільній авдиторії інколи об’єднуються, або їх об’єднують, в школи, якщо не в Озерну чи

Партнери