Завантажити

нас – а цього не сила спростувати – уже не буде. Позаяк стаття Рубана опублікована років на десять раніше Кордунової, то тривалий час Рубанова версія й домінувала. Хоча були й інші схеми. Скажімо, Юрій Тарнавський до Київської школи зараховує чи не все покоління постшістдесятників. За його версією, там мали бути і Надія Кир’ян, і Михайло Саченко, і Микола Рачук... Можливо, з відстані, принаймні з-за океану, воно видніше. А ось Іван Андрусяк вважає участь чи не участь того чи того поета у КШ справою самих поетів. Одначе, як висловився Роман Кухарук, ця проблема «не варта і виїденого яйця». Може, й так, адже, скажімо, з «Аспанфуту» в літературі видніє одинцем Микола Бажан. А де «кобзар» першої половини ХХ сторіччя Михайль Семенко, де авангардні Валер’ян Поліщук, Гео Шкурупій і решта, здавалося б, несмертних? Як писав Трістан Дерем у перекладі Бориса Тена: «Нема їх, в незабудь майнули...». Здається, в помешканні Біняшевського були більшість з нас за версією Рубана, хіба що окрім Василя Голобородька, Валерія Іллі та Івана Семененка. Хоча стверджувати не берусь. Можливо, Семененко й читав там свої сурядно-підрядні метафори. За лідерство у тому гурті вже тоді змагалися «теоретики» Київської школи Василь Рубан та Віктор Кордун. Воробйов був нейтральний, такий собі жрець чистого мистецтва, хоча не в міру епатажний: він міг, скажімо, ні сіло, ні впало перекинути філіжанку запашної кави на Ерастів білісінький обрус. Після чого всі ми мали негайно вимітатися з тієї гостинної господи. Набагато пізніше, власне, через більш ніж тридцять років після посиденьок в Ераста, коли всі їх учасники встигли перегрупуватися, а частина з різних причин опинилася за межами столиці, і виникли ті дві концепції засад і персонального складу Київської школи. Не буду тут переповідати маніфестів Василя Рубана та Віктора Кордуна, позаяк їхні сентенції всім нам нав’язли на зубах. Та й не годиться авторові цих автобіографічних нотаток порушувати обітницю уникати порівняльних життєписів. Окрім того, не слід забувати елементарну істину: гуртом, на чужому горбі, у рай не ввійдеш, позаяк треба вміти покладатися на власні здібності. Боже борони, я не проти «шкіл», хоча саме слово «школа» й нагадує мені страшенно нудні шкільні уроки з надокучливим зубрінням правил, але не люблю колективности. Ні в чому. А тим паче вона неприйнятна у творчості. Адже це, насамперед, спільні правила поведінки, впізнавання за стилем, манерою тощо. Не заперечую, є приклади колективного писання, хоча не поезії, а прози: писали вдвох Едмон і Жуль Гонкури. І замолоду я просто таки обожнював їхній «Щоденник», що його читав ще бувши школярем. Я й зараз уявляю виконаний у їхньому словесному малярстві портрет Жозе Ередіа на тлі вікна у сад. Та це особливий «Щоденник» і йдеться у ньому не так про особисте життя й особисті враження двох братів, як про хроніку подій літературного і мистецького побуту сучасного їм Парижа. Але чи можна уявити, скажімо, «Щоденник» Франца Кафки, цю своєрідну мало не щоденну сповідь, сказати б, по гарячих слідах після нічних кошмарів, написаний ним ще з кимсь у супрязі? Абсурд? Саме так. З цього погляду, гонкурівський «Щоденник», принаймні, та його частина, що її писали обидва брати (до настання смерти одного з них), є швидше документальною прозою, а не власне щоденником. Так само в жодному разі я не сприймаю за оригінальне явище французького письменства спільну творчість Гонкурів уже як суто прозаїків. Були, скажімо, в світовій літературі сестри Бронте, але ж вони не писали колективних творів. І я сприймаю і приймаю кожну з цих містичних романісток. Хоча, хай це й парадоксально, а от у їхній творчості певні ознаки школи простежуються. Може, навіть тих ознак більше, аніж у творчості поетів Київської школи. То були жриці острівного храму Сапфо. Можливо, в Англії, на цих незатишних островах, маємо найживучіші рудименти материкового матріархату, адже саме на Туманному Альбіоні жінки не лише вміли , як справжні залізні леді, правити державою, ба навіть ефемерною імперією, а й були могутніми королевами літературного процесу, бо, скажімо, роман «Пагорби буремних вітрів» («Wuthering Heights») Емілі Бронте – а це водночас філософія і белетристика – є одним з наріжних каменів імперії екзистенціалізму, чого не заперечував і Альбер Камю (в есеї «Бунтівна людина» він пише: «Хіткліфф у романі «Буреверхи» ладен знищити всю землю задля того, щоб оволодіти Кетті, але й на думку не спало б сказати, що такий злочин розумний чи виправданий певною філософською системою»*) .
Отже, літературні школи – то річ вельми специфічна і, сказати б, відносна. Безперечно, на манеру письма та засоби втілення тих чи тих естетичних засад впливає час. І лише час. Саме він вимагає «пришестя» покликаних і саме він диктує покликаним що і як писати, перебуваючи, так би мовити, у просторі спільної авдиторії. Присутні в тій спільній авдиторії інколи об’єднуються, або їх об’єднують, в школи, якщо не в Озерну чи

читати