Електронна бібліотека/Щоденники

Вино осінньої печаліВіктор Вербич
Зміниться все. І навіть незмінність тепла...Сергій Жадан
Таке, ніби – вчора...Микола Гриценко
Таке, немов всечассю свідок...Павло Вольвач
…хай скаже тепер, або замовкнеСергій Жадан
Під соснамиВіктор Палинський
О.Ч.Мар´яна Савка
Вчора почався вересень і вона...Сергій Жадан
боже я все ще дитина...Мар´яна Савка
ВіршіСергій Таран
Ночей серпневих шоколад гарячий...Ігор Павлюк
На цвинтарі (з книги "Ніж"Тіль Ліндеманн
І не розповіли головного...Сергій Жадан
зафарбуємо годинник будем жити так як хочем...Тарас Федюк
Золотий саксофонВіктор Палинський
місяць зливає віск...Галина Крук
Шмарката баба (новела)Іван Андрусяк
Літо скрапує з ягід липня...Василь Кузан
Моцарт, господар, іншіБогдан Смоляк
Усміхнися – нас знимкує далека літня гроза...Галина Крук
Хочеш дочекаємося закінчення літа...Оксана Розумна
Радість — це те, що дається з боєм...Сергій Жадан
Вагітна жінка, схожа на книгу з продовженням...Сергій Жадан
Це вона… (новела)Віктор Палинський
Перекажеш іншим своїми словами...Сергій Жадан
не кажи що Бога немає що його ніколи не існувало...Богдана Матіяш
Візії та рефлексії (новелета)Віктор Палинський
БрехтСергій Жадан
Ефект колібрі (новела)Віктор Палинський
СакартвелоВіктор Вербич
Таємниці незрячих миттєвостейВіктор Палинський
Кримський цугцвангЄвген Баль
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Завантажити

уявити української літератури без Шевченка…» — почав було я, але почув голос Юрія Свиридовича: «Відмінно».
А загалом студентські роки, попри наше бурлацьке життя, попри різні пригоди, що могли мати й трагічну розв’язку, скажімо, ризиковані вояжі до пам’ятника Шевченку в заборонений день, тобто 22 травня, а відтак виклики в КДБ та до ректора педінституту товаришки Марії Підтиченко, ті роки поза сумнівом були кращими з усіх досі прожитих. Саме на них припадає, без перебільшень, сповнена пошуків, невдач і осяянь, моя, сказати б, поетична одісея, хоча розпочалася вона не з малюнків Крузо… Опинившись у столиці, я з часом зорієнтувався: мені бракує професіоналізму, себто я не почувався віртуозом у володінні словом. А без цієї алхімії ніяка магія неможлива. Окрім того, я почав хутенько скидати з себе личину політично заангажованого поета-традиціоналіста, котрий абстрактно дбає про абстрактний народ. Одне слово, воює з млинами. Я намагався позбутися і хуторянства, чого, зрештою, позбутися не можна та – але це я зрозумів пізніше – й не треба, адже саме його, хуторянство, маєш плекати в собі якомога довше, я б навіть сказав до кінця своїх днів: усе починається з твого «хутора», в даному разі з Переяслава, з твоєї переяславської «хутірської» містики, з переяславських «хутірських» традицій, які непомильно повертають тебе до твоєї печери, знехтувати якою означає неминучу духовну загибель, до печери, котра згодом стає твоєю оазою в пустелі буття, твоєю шагреневою шкірою віри в себе...
Вже з осени 1965 року паралельно з лекціями в інституті почав відвідувати одразу кілька літературних студій. Насамперед, педінститутську, що нею керував викладач літератури такий собі зів’ялий у пуп’янку поет, змучений хронічною ядухою Петро Орлик. Це була камерна студія; знаходилася вона в цокольному поверсі alma mater у приміщенні редакції інститутської багатотиражки «За педагогічні кадри». Вільнодумство ні щодо національної форми, ні щодо соціалістичного змісту не дозволялося. Петро Орлик, як звикле, аналізуючи той чи той вірш літстудійця, шукав у них вдалі рядки. Він їх називав знахідками. Картав початківців за непрозорість письма, а відтак настійно радив читати класиків та частіше заглядати до словника. Звісно ж, з цього приводу цитував Максима Рильського. Студія мала навіть свій друкований орган, ту ж таки газету «За педагогічні кадри». В ній я друкувався два чи три рази та й то опублікував лише кілька перекладів з німецької і добірку своїх віршів. Щоправда, та добірочка не залишилася непомічена: мене хвалили, зокрема мої однокурсники – Андрій Бурба (пробував перекладати з німецької, зокрема переклав кілька новел Стефана Цвайга) та Василь Гунько (спочатку писав українською, а згодом, як я вже згадував, російською; називає себе кієвскім прозаіком). Гунько навіть чудувався, мовляв, як глибоко ти копаєш. Він перебільшував. На той час я взагалі ще ніяк не копав, тим паче не копав глибоко: то були лише несміливі пошуки свого місця в тодішній поезії і не більше. Але мене підтримка друзів тішила.
Була, окрім інститутської, ще й така ж камерна, але вже міська студія під назвою «Сяйво», що її ми, завсідники тієї студії, зазвичай, називали «Сяймо» (із знаком оклику): вона існувала чи то при Жовтневому райкомі партії, чи то при Спілці письменників України. А може, в неї були два господарі. Хтозна. Принаймні, спілчанське начальство час від часу направляло на її засідання якихось письменників, якщо не з Ізраїлю, то із США, певно ж, так званих прогресивних літераторів, котрі з якоїсь нагоди гостювали в Києві. Один з таких гостей, а то був американський поет Стенлі Кюніц, після гостювання в Україні, повертаючись до США, прихопив з собою вірші кількох наших студійців, а через якийсь місяць-два потому їх було опубліковано у газеті “The New York Times”. Та публікація, де були й мої творіння (своєрідний дебют за граніцей на замке), зчинила в Києві невеличкий переполох: КДБ почав викликати в свою контору на Володимирській декого з нас, аби з’ясувати, як ті вірші потрапили за кордон та ще й у реакційну пресу. Щоправда, до розправи над авторами не дійшло: нас врятувало те, що Кюніца на студію направила Спілка письменників України, а це ж на той час, як відомо, був бойовий загін органів безпеки. Збиралися ми на свій літературний вишкіл на другому поверсі кінотеатру «Малятко» в старому яблуневому саду, що був частиною занедбаного парку в районі Нивок. Оскільки збиралися ввечері, причому в глухій місцині, то на тій студії було трішки моторошно. Саме враз для публіки, що відвідує подібні сходки. Керував «Сяйвом» опасистий, з прокуреним голосом чолов’яга Гельман Анатолій Якович. Цікаво, що він, юдей за віросповідуванням, редагував «Православний вісник» під патронатом нинішнього патріарха, а на той час екзарха України Філарета. До заслання, де не відомо за які гріхи пан Гельман пробув кілька років, він викладав у середній школі російську

Партнери