Завантажити

антисемітизмі. Хоча в тому маніфесті лише єдиний раз і то без жодної агресивности згадується, як я не раз казав, не надто плідний внесок гебреїв в український літературний процес. Комусь мої міркування подобались, комусь були геть неприйнятні. Одначе мушу зазначити, що до Київської школи поезії маніфест жодного стосунку не має. Повторюю, то була спроба порозумітися з самим собою. Вперше (і востаннє) «Натюрморт для студії» в дещо скороченому варіантія прочитав на квартирі російськомовної поетки Марини Л., а це в районі Хрещатика, у ніч з 31 грудня 1969 року на 1 січня нового 1970-го. Марині маніфест нібито сподобався. Ми тієї ночі багато пили, багато й різного, а на ранок, спустошені й чужі одне одному, прокинулися буквально під ялинкою, а попрощавшись, уже ніколи більше не грали в нудизм.
Починаючи з 1972 року, здебільша у готелях усіх 24 обласних центрів України, куди мусив їздити у відрядження як – буває ж таке! – інженер з наукової організації праці будівельників, я писав «Симфори». Дозволю собі трішки ненав’язливого теоретизування. Принаймні, мені хотілося б, аби воно було ненав’язливим. Як відомо, симфори – це майже примарний троп, поняття досить хистке, це, скажемо так, рафінований продукт розпаду метафори, коли вона, на кшталт дзеркала, розпадається на безліч скалок і перетворюється на загадку. І саме після цього розпаду й виникає проблема відтворення неповторної цілісности, проблема реставрації минулої якості через марнославну спробу відгадати. Саме він, цей примхливий троп, уможливлює, попри граничний герметизм його радикалізму, пізнавати, здавалося б, непізнаване . Готельна аура, що в ній я перебував роками, стала аурою віршів у гільбертовому просторі , власне, у математичному, а відтак і в метафізичному, просторі що став одним з наріжних каменів моєї естетики. Чи ж не парадоксально, що я, той, хто в середній школі з фізики та математики мав якісь там трійки, все своє подальше свідоме життя пильно стежив за досягненнями точних наук і ретельно зіставляв, а потому змішував їх з містикою як рушієм будь-якого поступу. Самвидавською книжкою мої «Симфори» побачили світ, якщо з огляду на мізерний наклад (чотири примірники) можна сказати, що вони побачили світ, 1975 року. З тих моїх симфор кпили хто як міг. Ніхто не хотів грати в мій пунктир. Власне, як помітив Ігор Маленький, «видавши» цю книжку, я опинився на протилежному березі. І назад не було вороття. Навіть Микола Воробйов, схильний до малярської симфори, вважав мою трилогію абсолютно герметичною. А поет Віктор Баришполь, мій давній приятель, з яким ми, власне, робили ту самвидавську книжку, казав, що в цій збірці віршів-не віршів можна переставляти рядки як тобі заманеться. Свята простота! Та в моїх «Симфорах» не вільно переставити жодного рядка. Коли я повіз уже «зброшуровану» збірку в Дніпропетровськ, де з 1970 року в мене склалися приятельські стосунки з кількома поетами та малярами, там на мене напали одразу всі: і Юрко Буряк, і Мишко Кудрявцев, і Віталій Старченко. І навіть так звані русскіє поети, яких там була тьма-тьменна. Вони звинувачували мене у знущанні над чистим словом. До речі, в ті роки я ще не знав про існування французького симфориста Рене Шара, бо його вірші в перекладі Олега Жупанського з’явилися лише в 90-х ( я ту книжку, що 1992 року вийшла у видавництві «Фоліо», редагував). Одначе в Дніпрі обструкція була не цілковита. Скажімо, тамтешні художники, Володимир Лобода і його дружина Людмила, знайшли навіть щось спільне між моїми симфорами і їхніми малярськими пошуками. Як звикле, в Січеславі, куди наїздив із столиці чи не по кілька разів на рік, я зупинявся в готелі «Дніпро», себто в центрі цього похмурого, геть зросійщеного міста, а ночував майже на його околиці у помешканні Лобід: до пізньої ночі в нас тривали дискусії на найрізноманітніші теми. Щось подібне до дискусій у Києві на квартирі Валерія Іллі: те ж червоне вино, ті ж ключові фігури світового мистецтва й філософії. Щоправда, в Лобід було незрівнянно більше альбомів з репродукціями європейських майстрів, а стіни буквально заслані картинами господарів.
Окрім «Веселки», де я мало не здитинів, та «Довіри», в якій, чого доброго, міг би стати астрологом, якийсь час мені довелося побути головним редактором київської філії харківського видавництва «Фоліо». Фінансовим директором і довіреною особою харківського начальства був близький до шістдесятників почасти публіцист, почасти прозаїк, автор досить читабельних мемуарів, Роман Корогодський. Там я трудився недовго, десь із пів року. Може, трохи довше. За той час ми встигли видати кілька книжок, з-поміж них двотомник літературознавчих студій Юрія Шереха та грубенький томик віршів Ірини Жиленко. Із зарубіжної літератури, за ініціативи Олега Жупанського (до речі, за його протекцією я й потрапив до «Фоліо»), видали тритомник Альбера Камю та однотомник Бориса Віана, чиє «Шумовиння днів» у блискучому перекладі Петра Таращука й

читати