Електронна бібліотека/Щоденники

СантаВіктор Палинський
Це не сніг...Сергій Пантюк
Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
Великі малі зустрічіВіктор Палинський
Навчатись відчувати...Григорій Штонь
В термітниках великих міст...Григорій Штонь
Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Кинджально довгі трасові вогні...Григорій Штонь
Удосвіта на прирічковий пастівник...Григорій Штонь
Cеред досвітніх близькоземних зір...Григорій Штонь
ЛюбовГригорій Штонь
Добу тому...Григорій Штонь
Природа - Храм...Григорій Штонь
Коли нема кому сказати: "Ти чарівна...."Григорій Штонь
Тиша співає...Григорій Штонь
Стрибок від осені до весни...Дмитро Лазуткін
Вино осінньої печаліВіктор Вербич
Зміниться все. І навіть незмінність тепла...Сергій Жадан
Таке, ніби – вчора...Микола Гриценко
Таке, немов всечассю свідок...Павло Вольвач
…хай скаже тепер, або замовкнеСергій Жадан
Під соснамиВіктор Палинський
О.Ч.Мар´яна Савка
Вчора почався вересень і вона...Сергій Жадан
боже я все ще дитина...Мар´яна Савка
ВіршіСергій Таран
Ночей серпневих шоколад гарячий...Ігор Павлюк
На цвинтарі (з книги "Ніж"Тіль Ліндеманн
І не розповіли головного...Сергій Жадан
Завантажити

Абсолют, іноді втілюється у Покликаному...
Я впевнений, моїми проблемами переймалися поети сучасного мені покоління сімдесятників і, зокрема, тієї його частини, котра відома як Київська школа. І це, зрештою, те спільне, що нас єднало. Ми розхитували саме наш час. Час наданий нам на тимчасове користування. Кожне покоління, чи, як висловлюються любомудри релігійних конфесій, кожне коліно виконує цей ритуал: дестабілізує свій час. Але й нам, і тим проминулим поколінням віршників, не давав можливости це робити, як я колись висловився, бетон циферблату. Власне, ним, отим бетоном, була і сама мова (за Мартіном Гайдеґером – оселя буття ), сам матеріал, з якого робиться поезія. На цю тему ми, як я вже обмовився, іноді дискутували з Валерієм Іллею в його однокімнатній квартирі в Дарниці. Як звикле, за келихом вина. Вони з дружиною, поеткою Валею Отрощенко, зазвичай, пили сухе червоне вино, закушували житнім хлібом з шинкою. Я в ті роки сповідував вегетаріанство, хоча від вина чи горілки не відмовлявся. Переважно говорив Ілля, більше схожий на тренованого військовика, аніж на хирляка, якими зазвичай бувають поети. Як притчу во язицех, він час від часу згадував – цитував і в своєрідний спосіб тлумачив – Освальда Шпенґлера. Вперше уривки з «Присмерку Європи» до Іллі потрапили з якоїсь академічної московської бібліотеки, звідки книжку було поцуплено. Грубенька антологія з зарубіжної естетики, видана, здається, накладом в двадцять чи тридцять примірників . На книжці, як на каторжникові, чорною фарбою був вибитий номер. Нібито 19-й. Окрім Шпенґлера, до тієї книжки було дібрано фраґменти творів Ортеги-і-Гасета, Гайдеґера , К’єркегора та ще деяких інших європейських, сказати б, авторитетів. Ілля, як на мене, згідно з Шпенґлером, штучно переносив ідею нашарування теологічних доктрин, зокрема християнства, на правіру абориґенів, а відтак, слідкома за німецьким філософом, вів мову про очищення літератури аж до праоснови, тобто фольклору, від чужої духовности. Звісно, то є проблема, але ж не хлібом єдиним, тобто не лише реанімацією правіри живе людина. Здебільшого, хоч це може видатися блюзнірством, любов’ю поза вірою. Зокрема, так мислиш замолоду. І в цьому були наші розбіжності. Воробйов на такі теми не розмовляв. З ним у нас була коротка розмова: ми брали пляшку оковитої, закуску і або вечеряли на його закіптюженій, відколи пам’ятаю, ніколи не біленій, кухні в двокімнатній «хрущовці» на вулиці Запорожця, або йшли на чорторий, себто на річку Десенку, де розкладали вогнище чи й без нього, сидячи під нашою грушкою, стареньким напівусохлим деревцем, споглядали черговий сеанс проминання. А трішки впившись, могли ще податися або на Оболонь до Бориса Плаксія, або на Троєщину до Володі Назаренка, або верталися знову таки на Запорожця і йшли до Миколиного сусіди тоді ще російськомовного поета Леоніда Давиденка (після розпаду Союзу Льоня почав писати українською, але краще б він залишався на кругах своїх, позаяк російською він писав непогано). Одне слово, трішки водили козу. От хто-хто, а Плаксій, як, до речі, чи не всі художники, завжди був охочий до розмов про мистецтво. А ще кохався у філософії: у нього завжди були напохваті афоризми Марка Аврелія, пошарпана до дірок книжка, чи двотомна антологія китайської філософії. Якось Борис сказав мені одну річ. Дослівно не пам’ятаю, але зводилося все до того, що він сприймає людину доки вона жива, але не терпить цвинтарів і погребних ритуалів. Себто не сприймає межу між світами. І намагається якомога рідше потикатися на кладовище, навіть якщо це погребний ритуал і стосується він близької людини. Може, все те було сказано для красного слівця. А може, й справді для нього вся істина в житті, а не в смерті. Це приблизно те саме, що сказав колись ще не спідлений Павло Тичина: «І як я вмру, не розумію, життя моє одвічнеє...». Тобто кожен з нас добре розуміє, як помре, але ніхто не вірить, що це з ним станеться. Тим більше

*Випадок слід розуміти як появу в асоціативному ряді випадкової метафори , власне, паралельної до решти метафор. Одначе будь-яка випадкова (недосяжна для сприйняття) метафора, як Плужникова зоря «бліда й висока» , якщо скористатися кримінальною термінологією, не тягне за собою жодної відповідальности автора за «скоєне», адже саме така метафора і є вільним радикалом асоціативного ряду. Маларме сповідував спорадичну неконтрольованість процесу віршування, а отже, спорадичну безвідповідальність поета за «дії радикала», себто випадкової ( а відтак для когось аґресивної) метафори.



я не розумію, як помре Вишенський-поет : цього мені, як людині, на котрій паразитувало це явище, ця хижа орхідея, не збагнути ніколи. До речі, в екзистенціалістів час від часу прохоплюється твердження, буцімто смерть у механізмі життя є нічим іншим, як, сказати б, живою водою, молодильним яблуком, постачальником такого незбагненного феномену, як дитинство. Цього не заперечував і любий нам усім Мартін Гайдеґер,

Партнери