Завантажити

буцімто критики – то письменники, що не відбулися, а та, як на мене, неспростовна істина, що симбіоз письменник-критик, в якому поєднуються два більш-менш рівнозначні обдарування, саме й спроможний до певної міри розгерметизовувати літературний процес. Хоча, погоджуюся з моїми опонентами, досліджувати таку інтимну сферу, як поезія, справа невдячна. І що вже не викликає жодних сумнівів так це те, що поет ніколи не погодиться з арґументами критика, адже кожний замах на інтимність є бездоказовим. Бездоказовим є саме майбутнє, себто сфера поезії. Одне слово, ніхто не тримав свічки, аби посвідчити, як саме горіла інша свічка...
Мої візії «із римами або без рим» , насамперед як прогноз аномальних, ба навіть суїцидних можливостей ноосфери, якоюсь мірою пробували розгерметизовувати, певно ж, повторюю, на вельми хистких засадах герменевтики, поет та літературознавець Андрій Підпалий, здебільша зосередивши увагу на майже непроникних для тлумачів «Симфорах», прозаїк та літературознавець Ольга Деркачова, котра легенько промасажувала, на її думку, деякі больові точки мого світовідчуття, а Костянтин Коверзнєв, будучи ще студентом Київського університету, у дипломній роботі потрактував мою творчість як сполучну ланку між нібито спочилим у Бозі модернізмом і завжди ефемерним постмодернізмом. Перефразовуючи, до моїх потреб, афоризм нема пророків у своїй вітчизні, я б сказав інакше: не було в мене літературного критика з мого покоління. Себто критики були, одначе здебільша соцреалістичної закваски, котрі лише щось констатують та «наставляють на розум» з позицій так званої партійности літератури, як це, до прикладу, зробив ще 1987 року, рецензуючи мою першу збірку «Світотвір», співробітник журналу «Дніпро» (здається, зав. відділу критики) Володимир Чуйко. На кожен вірш мого «метелика» – а це приблизно 80 сторінок тексту – у нього було одна й та ж реакція, швидше роздратування: мовляв, як це розуміти, ну геть нічого не второпаю, хто мені це зможе пояснити… Своєрідною відповіддю на, м’яко кажучи, не вельми тактовні закиди і безпідставні, якщо не сказати дебільні, звинувачення Чуйка були статті Миколи Рябчука одна в київській газеті «Молода гвардія», а дві інші в спілчанських журналах «Прапор» і «Жовтень».

Поза сумнівом, будь-яке явище поезії можна поціновувати не так з часової, як з вікової відстані (явна тавтологія, але без неї не обійтися). Принаймні, хоча б з позицій уже найближчих поколінь віршників, що їм судилося якщо не працювати в моїй, успадкованій ними, лабораторії, то хоча б іноді навідуватись до неї. Таким критиком з наступних поколінь для мене, окрім уже названих Підпалого, Деркачової, Коверзнєва і, звісно, Ігоря Маленького, став і Степан Процюк, опублікувавши 1994 року в журналі «Слово і час» есей «І ясний кругообіг вінка». За назву взято рядок з мого раннього, либонь, ще студентського вірша. У тій розвідці серед іншого Степан Процюк каже: «Коронування» метафори в поезії Вишенського дійшло до межі, за якою абсурд.». Щодо коронування автор , мабуть таки, перебільшує, хоча воно, те нібито коронування, для мене ніколи не було самоціллю, позаяк метафора мені завжди слугувала за, сказати б, містично-онтологічний, а то й хірургічний інструмент, а щодо абсурду «за межею» то можна із Степаном дискутувати, адже, скажімо, мовчання метелика, можливо, є якщо не мовою, то, принаймні, передмовою, міжмовою чи післямовою. І вельми ризиковано називати її абсурдом. Отже, за межею не так абсурд, як інша реальність, сказати б, клубок паралелей і меридіанів, з яких, власне, творяться метафізичні ґрати, що за них з такою слабкою «батарейкою», як людський мозок , навряд чи й є можливість вирватися. Нещодавно в «Кур’єрі Кривбасу» я прочитав есей Процюка «Страх смерти». Ніби перегук із фройдівським «Страх, страх, страх». Варіація на тему. Всі ми варіюємо на неї, адже саме ця тема, звісно після теми життя, є сенсом творчости. Якщо охопленому страхом смерти після тридцяти років сниться сивина на скронях, то як можна час від часу повертатися до епікурейства в інтерпретації стоїка Сенеки? Звісно, можна. Коли б не страх... Але ж «сиві скроні» в даному разі можна сприйняти і як родовище мармуру, зовсім локальне родовище, власне, на одну скульптуру, скажімо, на скульптурний портрет Томазо Кавальєрі роботи Мікеланджело Буонароті... Чи ж це не буде проявом епікурейства в інтерпретації стоїка Сенеки?! Пригадаймо, що філософський камінь Гієронімус Босх дістає через трепанацію черепа пацієнта, дещо вище сивих скронь. Послуговуючись пензлем. А втім пензель, різець, перо саме й улягаються у формулу Зігмунда Фройда страх, страх, страх. Страх перед ні на мент незникомим у перспективі перевалом, що його не знати коли, але маєш долати смертю. Може, він, той страх, не потрійний. Може, його родзинка «або – або». А може, замісць «або – або» вірогідніший інший варіант – «і – і», куди любісінько

читати