Завантажити

улягаються протилежності. Треба просто заплющити очі, щільно причинити, якщо ти вчинив і цей переступ, заборонені двері. Одне слово, навтішатися дійством смерти. Чи то відкладаючи ту неминучу втіху на невизначене майбутнє, чи то поспішаючи отримати її якомога швидше, аби акценти прижиттєвої екстравертности змінити на післяжиттєву внутрішність світу. На те, чого нам бракує в цій дійсності.

В розмові зі мною, а її можна знайти на сайті «Літакцент», літературознавець ( чистий герменевт , сумлінний інтерпретатор метафоричних систем, зокрема образного ладу поетів Київської школи і ширше – поетів-сімдесятників, принаймні, мені він в інших іпостасях – чи то поета, чи то прозаїка – невідомий) Тарас Пастух спитав, чому в різних варіантах мого вірша «Світотвір» маємо різні, ба навіть полярні акценти? Як це розуміти? Якусь відповідь на поставлене запитання я, звісно, дав. Одначе насправді однозначної відповіді не існує. Інакше був би один варіант самого вірша, себто глухий кут, а йдеться ж бо про унікальний годинник для вимірювання різноспрямованого часу. Годинник з набором лише наріжних каменів. А їх, тих наріжних каменів, не збирають і не розкидають: їх, сказати б, безповоротно – раз і назавжди – закладають потугою своєї уяви, певно ж, збіжною із покликанням. І потім ніколи вже не шукають, адже копатися, а надто в підмурівку, вилучаючи з нього якісь його складові, вельми небезпечно для цілісности самого світотвору. Незриме, себто наріжність, маєш лише уявляти, адже поезія, може, й приблизний, але ніщо інше, як синонім уяви. Вона – вислід гри життя з іншими життями і, зрештою, чийсь виграш. Від поета – від смертного – смертні чекають метафоричного прогнозу на недосяжне майбутнє. Причому прогноз має вражати, ба навіть захоплювати, а то й змушувати змінювати маршрут, скажімо, навколосвітньої подорожі, що нею є будь-яке існування в людській подобі. Всіх без винятку цікавить що буде зі мною? А водночас всі без винятку бояться отримати однозначну відповідь. Поет – своєрідна ворожка, він ворожить кожному із своїх, так би мовити, клієнтів: у певній асоціативній послідовності, в найхимерніших комбінаціях він розкладає слова, а сам зникає... Як хочеш, так і розумій. А втім асоціативний прогноз непомильний. Інакше навіщо було б Абсолютові пускати на світ містику, уособлену в Поетові, яка є соком пустелі буття. Скажімо, соком біблійної яблуні: вона родить пізнання, що його можна сприймати чи не сприймати на віру. Звісно, йдеться про яблуню в культурі, хоча підмурівок у неї незмінний, себто дичка. Підмурівок чіпати якось не з руки, адже, порушивши фундамент, втратиш якість на ймення «білий налив» чи «золотий ранет». А що коли повестися інакше, вчинити навпаки, у зворотному порядку, що коли прищепити до яблуні у культурі сіреньку, але таку живучу дичку? Щось змінити у Святому письмі… Прищепити підмурівок як надбудову, споганивши в такий спосіб «білий налив». Своєрідний мармур...Та чи споганивши? Погляди на таке, можливо, нечуване святокрадство можуть бути різні. Одначе я й сьогодні повторюю: справжнє – завжди бур’ян. На якому б рівні (ярусі) те справжнє не перебувало. Підмурівкова природа є єдиним джерелом живильного хаосу і саме з нього приходять поети, стаючи, зрештою або (і) «білими наливами», або (і) «золотими ранетами». Десь глибоко в душі ненавидячи себе за зраду свого дикого минулого (зрештою, за ревізію своєї і супутньої тобі природи) . Хоча що ти можеш, склянко води,нагрітої до якихось там 36 градусів ? І навіщо тобі чинити саме так? Одначе це ще нез’ясовне питання, що ти щось і якось чиниш. Свого часу я повторив уже не раз і не два не мною повторене: у глибокому сенсі ми не їмо й не годуємо. Те ж саме можна сказати й тут: ми нічого … не творимо. І, мабуть, Микола Воробйова мав рацію щодо «оманливого оркестру» . А відтак, йдеться про оманливість не лише самого оркестру, а й про ефемерність його «інструментів» . Як писав Рільке, «спромігся Бог», тобто не ми спромоглися на натхнення, власне ми – то лише одноразові, а отже, і в цьому таїна мистецтва – неповторні інструменти , скажімо, на кшталт сольфи , вигаданої, як і все на цьому світі, неповторною Іриною Жиленко.
Якщо сповідувати еклезіастівський принцип (а де дінешся: нам залишається тільки сповідувати), що все марнота,ба навіть марнота марнот, то навіщо розуміти, як відбувається і чи відбуватиметься щось на межі буття й небуття, навіщо знати те, що перебуває за незримими, але реальними межами дозволеного ( дозованого)? Адже розум, знання, зрештою свідомість, її кількість і якість – то відкрита для снайпера (володаря пастки, а водночас її сиру) місцина. Інакше кажучи, трагічний комплекс унікальної в природі неповноцінности, що дарує нам хвилини осяянь... з того сакрального місця, де, можливо, в позі лотос і медитує снайпер.
...Спочатку спекотного, навіть дуже спекотного дня помер Валерій Ілля: з нього й пачалася низка наших смертей, і то не

читати