Електронна бібліотека/Щоденники

СантаВіктор Палинський
Це не сніг...Сергій Пантюк
Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
Великі малі зустрічіВіктор Палинський
Навчатись відчувати...Григорій Штонь
В термітниках великих міст...Григорій Штонь
Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Кинджально довгі трасові вогні...Григорій Штонь
Удосвіта на прирічковий пастівник...Григорій Штонь
Cеред досвітніх близькоземних зір...Григорій Штонь
ЛюбовГригорій Штонь
Добу тому...Григорій Штонь
Природа - Храм...Григорій Штонь
Коли нема кому сказати: "Ти чарівна...."Григорій Штонь
Тиша співає...Григорій Штонь
Стрибок від осені до весни...Дмитро Лазуткін
Вино осінньої печаліВіктор Вербич
Зміниться все. І навіть незмінність тепла...Сергій Жадан
Таке, ніби – вчора...Микола Гриценко
Таке, немов всечассю свідок...Павло Вольвач
…хай скаже тепер, або замовкнеСергій Жадан
Під соснамиВіктор Палинський
О.Ч.Мар´яна Савка
Вчора почався вересень і вона...Сергій Жадан
боже я все ще дитина...Мар´яна Савка
ВіршіСергій Таран
Ночей серпневих шоколад гарячий...Ігор Павлюк
На цвинтарі (з книги "Ніж"Тіль Ліндеманн
І не розповіли головного...Сергій Жадан
Завантажити

МАУП (Міжрегіональна академія управління персоналом), де я майже протягом трьох років (2005 – 2007рр.) редагував журнал «Книжковий клуб плюс». За що, себто за редагування «КК плюс», і заробив у президента МАУП Георгія Щокіна на той час підсумкову книжку. Як мені здається, Ігор «образно кажучи» досить точно визначив моє місце в літературному процесі, назвавши його протилежним берегом. Справді, впродовж майже сорока років я інтуїтивно діставався на високий протилежний берег від болота з його одвічним кумканням, трясовиною і п’явками. Чи я справді, поклавшись на інтуїцію, дістався протилежного берега, судити не мені. Одначе всі ті сорок з чимось років мандрів у мною таки зупиненому часі я відчував не лише шалений спротив видавців, а й постійну увагу до своєї персони серцевини комуністичного режиму, власне Кощія того мертвотного царства – КДБ. З 1972 року після першого, майже шістнадцятигодинного, допиту на Володимирській, пов’язаного з арештом Василя Рубана, аж до кінця 80-х років, себто до скону більшовицької Росії, що ховалася під псевдо СССР, спадкоємиці Хазарського каганату, вже ніколи не полишали мене в спокої більш як на три-чотири місяці. Мене регулярно викликали на допити, проте не в центральний офіс, себто на Володимирську, а в різні районні відділення КДБ, і ті виклики були як профілактичний засіб проти можливої диверсії. Звісно, за диверсанта ворожої ідеології мали мою особу. В мене кілька разів вилучали самвидавські збірки віршів, якісь книжки, папірці , вилучили і до цього часу не повернули фотокопію портрета Івана Мазепи, що її ще в студентські роки подарував мені Ераст Біняшевський. За всі ті десятки років я зміг, здається, лише два чи три рази надрукуватися в журналі «Дніпро» і то лише завдяки тому, що його багаторічним головним редактором був мій земляк Володимир Коломієць. Хоча, ніде правди діти, вірші виходили у світ до невпізнання спотворені редакторською правкою. До прикладу, мій вірш називається «Визначення батьківщини», а в журналі, після втручання мого земляка, він опублікований під назвою «Ріднокрай»... Та й на тому, як мовиться, спасибі. Кілька публікацій було в журналі «Україна», але це вже на початку вісімдесятих, коли комуністичний каганат агонізував і йому залишалося три чисниці – власне якихось десять років – до смерти. До спілчанських журналів, а це престижні на той час «Вітчизна» і «Київ», мене взагалі не допускали. У «Вітчизні» я надрукувався аж у 2004 році. Світлана Йовенко, до речі, без мого відома, взяла кілька віршів з моїх книжок, в одному з них («Реставратор») зробивши незрозумілу правку: вона замінила слово люцерка на люцерна, хоч це різні рослини і цвітуть вони по-різному. У люцерки (дикої родички синьоцвітної люцерни ) квіточки жовті, вони справді можуть асоціюватися із «злущеним золотом бань».
Проте часи міняються. Змінюється освітлення лаштунків, зрештою, безсюжетної чи з дуже заплутаним і, поза сумнівом, абсурдним сюжетом вистави. Відтак в еліти сучасного мені суспільства є об’єктивна і нагальна потреба готуватися до обіцяної і всіма релігіями, й наукою, і звичайною логікою речей катастрофи, а перед її неминучим настанням є знову ж таки потреба спробувати багато чого чи хоча б щось пояснити, запізнавшись із такою примхливою панією, як інтуїція. А гніздиться ця примхлива пані, як відомо, не так у генетиці, цьому, вочевидь, найбільшому нещасті, що спіткало людство, яке з надмірної цікавости штовхнуло найбільш заборонені двері, як у поезії – цьому космічному механізмі вловлювання симптомів недуг ноосфери. Хоч воно ніби й парадоксально, але поезію є потреба розгерметизовувати. Чи, радше, розміновувати. Адже поезія – це те, що залишається внаслідок внутріпсихологічної війни. Причому розміновувати зусебіч. Аби поволеньки, на якісь дробини часу бодай удавати, що механізм герменевтики спрацьовує, а видерши з пазурів непроникности метафізичну жертву, зрештою, докопуватись до неіснуючої істини. Аби її знешкодити. Інша річ, ніхто не годен визначати міру герметичности вірша. Скажімо, Юрій Шерех-Шевельов нібито знайшов у доробкові Василя Стуса дванадцять герметичних текстів. Себто занадто глибоких. А, згідно з концепцією Василя Івашка («Світовид», ІІІ (16),1994 р., стор. 104), саме ці дванадцять текстів і можуть бути запорукою тривалого інтересу до творчости поета. У своїх міркуваннях Івашко йде слідкома за Еліотом, який також вважав, що лише герметичні вірші гарантують поетові тривале існування в літературі. А літературна критика, зокрема критика герметичних текстів, має бути саме як провокаторка... Обережна й жертовна. І бажано навіть, щоб критик гніздився в самому поетові. Щоб була своєрідна дводомність пастки, було, сказати б, полярне роздвоєння. Прикладів доста. Адже той-таки Томас Стернз Еліот уславився не лише як власне поет, а й як непересічний літературознавець. І ось тут, коли я згадав про Еліота, водночас поета і критика, мені спадає на гадку не банальна істина,

Партнери