Завантажити

МАУП (Міжрегіональна академія управління персоналом), де я майже протягом трьох років (2005 – 2007рр.) редагував журнал «Книжковий клуб плюс». За що, себто за редагування «КК плюс», і заробив у президента МАУП Георгія Щокіна на той час підсумкову книжку. Як мені здається, Ігор «образно кажучи» досить точно визначив моє місце в літературному процесі, назвавши його протилежним берегом. Справді, впродовж майже сорока років я інтуїтивно діставався на високий протилежний берег від болота з його одвічним кумканням, трясовиною і п’явками. Чи я справді, поклавшись на інтуїцію, дістався протилежного берега, судити не мені. Одначе всі ті сорок з чимось років мандрів у мною таки зупиненому часі я відчував не лише шалений спротив видавців, а й постійну увагу до своєї персони серцевини комуністичного режиму, власне Кощія того мертвотного царства – КДБ. З 1972 року після першого, майже шістнадцятигодинного, допиту на Володимирській, пов’язаного з арештом Василя Рубана, аж до кінця 80-х років, себто до скону більшовицької Росії, що ховалася під псевдо СССР, спадкоємиці Хазарського каганату, вже ніколи не полишали мене в спокої більш як на три-чотири місяці. Мене регулярно викликали на допити, проте не в центральний офіс, себто на Володимирську, а в різні районні відділення КДБ, і ті виклики були як профілактичний засіб проти можливої диверсії. Звісно, за диверсанта ворожої ідеології мали мою особу. В мене кілька разів вилучали самвидавські збірки віршів, якісь книжки, папірці , вилучили і до цього часу не повернули фотокопію портрета Івана Мазепи, що її ще в студентські роки подарував мені Ераст Біняшевський. За всі ті десятки років я зміг, здається, лише два чи три рази надрукуватися в журналі «Дніпро» і то лише завдяки тому, що його багаторічним головним редактором був мій земляк Володимир Коломієць. Хоча, ніде правди діти, вірші виходили у світ до невпізнання спотворені редакторською правкою. До прикладу, мій вірш називається «Визначення батьківщини», а в журналі, після втручання мого земляка, він опублікований під назвою «Ріднокрай»... Та й на тому, як мовиться, спасибі. Кілька публікацій було в журналі «Україна», але це вже на початку вісімдесятих, коли комуністичний каганат агонізував і йому залишалося три чисниці – власне якихось десять років – до смерти. До спілчанських журналів, а це престижні на той час «Вітчизна» і «Київ», мене взагалі не допускали. У «Вітчизні» я надрукувався аж у 2004 році. Світлана Йовенко, до речі, без мого відома, взяла кілька віршів з моїх книжок, в одному з них («Реставратор») зробивши незрозумілу правку: вона замінила слово люцерка на люцерна, хоч це різні рослини і цвітуть вони по-різному. У люцерки (дикої родички синьоцвітної люцерни ) квіточки жовті, вони справді можуть асоціюватися із «злущеним золотом бань».
Проте часи міняються. Змінюється освітлення лаштунків, зрештою, безсюжетної чи з дуже заплутаним і, поза сумнівом, абсурдним сюжетом вистави. Відтак в еліти сучасного мені суспільства є об’єктивна і нагальна потреба готуватися до обіцяної і всіма релігіями, й наукою, і звичайною логікою речей катастрофи, а перед її неминучим настанням є знову ж таки потреба спробувати багато чого чи хоча б щось пояснити, запізнавшись із такою примхливою панією, як інтуїція. А гніздиться ця примхлива пані, як відомо, не так у генетиці, цьому, вочевидь, найбільшому нещасті, що спіткало людство, яке з надмірної цікавости штовхнуло найбільш заборонені двері, як у поезії – цьому космічному механізмі вловлювання симптомів недуг ноосфери. Хоч воно ніби й парадоксально, але поезію є потреба розгерметизовувати. Чи, радше, розміновувати. Адже поезія – це те, що залишається внаслідок внутріпсихологічної війни. Причому розміновувати зусебіч. Аби поволеньки, на якісь дробини часу бодай удавати, що механізм герменевтики спрацьовує, а видерши з пазурів непроникности метафізичну жертву, зрештою, докопуватись до неіснуючої істини. Аби її знешкодити. Інша річ, ніхто не годен визначати міру герметичности вірша. Скажімо, Юрій Шерех-Шевельов нібито знайшов у доробкові Василя Стуса дванадцять герметичних текстів. Себто занадто глибоких. А, згідно з концепцією Василя Івашка («Світовид», ІІІ (16),1994 р., стор. 104), саме ці дванадцять текстів і можуть бути запорукою тривалого інтересу до творчости поета. У своїх міркуваннях Івашко йде слідкома за Еліотом, який також вважав, що лише герметичні вірші гарантують поетові тривале існування в літературі. А літературна критика, зокрема критика герметичних текстів, має бути саме як провокаторка... Обережна й жертовна. І бажано навіть, щоб критик гніздився в самому поетові. Щоб була своєрідна дводомність пастки, було, сказати б, полярне роздвоєння. Прикладів доста. Адже той-таки Томас Стернз Еліот уславився не лише як власне поет, а й як непересічний літературознавець. І ось тут, коли я згадав про Еліота, водночас поета і критика, мені спадає на гадку не банальна істина,

читати